Я відкинув геть, як непотрібну ваготу, свою погорду, страх, одчай і поклав руку на її тремтяче, безвільне плече. І коли вона повернула до мене здивований вид, я вперше постеріг у її рисах подібність до того ніжного, гарного дівчати з фотокартки, що її, либонь, сотні разів показувано мені... тоді...
— Де це сталося... ох, та сідайте-бо... на Сході?
Я бачив, що вона ось-ось знову зайдеться сльозами.
— Ні... на Заході, в полоні... нас було понад сто тисяч.
— Коли? — її очі дивилися напружено й пильно, з моторошною цікавістю, і все обличчя зосередилось, помолоділо — немов од моїх слів залежало саме її життя.
— У липні сорок п'ятого,— сказав я тихо.
Вона з хвилину ніби щось обмірковувала, а потім усміхнулася — ясно й невинно — і я вгадав, чого вона всміхнулась.
Але враз я відчув себе так, немов будинок ось-ось має впасти мені на голову. Я підвівся. Вона, не мовивши й слова, одчинила двері й хотіла пропустити мене вперед, але я зумисне тримався позаду, даючи їй пройти; вона простягла мені маленьку пухку руку й промовила, схлипуючи без сліз:
— Я знала це, знала ще тоді, коли... уже тому хутко три роки... коли виряджала його на станцію.— І ледь чутно додала: — Не погорджуйте мною.
Слова ті мене вжахнули,— господи, невже ж таки я схожий на суддю? І перше ніж вона встигла відсмикнути свою маленьку, м'яку руку, я поцілував її — вперше на своєму віку поцілував руку жінці.
Надворі споночіло, і я, скований страхом, з хвилину ще чогось чекав під замкненими дверима. І враз почув, як вона заридала за стіною, голосно й нестримно, припавши до дверей, відділена од мене тільки товщею дощок, і ту мить мені захотілося, щоб будинок справді завалився й поховав її під своїми уламками.
Потім я почвалав на станцію, помалу, сливе помацки, дуже обачно, бо мені все здавалося, що я маю запастися в якусь безодню. У мертвих будинках тепер ясніли вогняні цятки, і вся місцина мов безмірно розтяглася в далину. Навіть за чорним муром я побачив невеличкі лампочки, в їхньому світлі подвір'я здавалися безкраїми. Морок зробився щільний і важкий, заснований туманом, непрозорий.
У холодній манюсінькій станції стояла, опріч мене, ще якась пристаркувата пара, мерзлякувато щулячись у кутку. Я ждав довго, сховавши в кишені руки й насунувши на вуха шапку, бо знадвору тягло холодом і ніч спускалася дедалі нижче, ніби якась велетенська гиря.
— Аби лиш було трохи більше хліба й дрібка тютюну,— мимрив чоловік позад мене. А я раз у раз виглядав надвір, туди, де в блідому світлі ліхтарів блищали, все ближче збігаючись удалині, рейки.
Зненацька двері рвучко відчинилися, і чоловік у червонім кашкеті, що в нього на обличчі була написана ревна відданість своїй службі, гукнув так голосно, немов у величезному вокзалі:
— Пасажирський на Кельн запізнюється на дев'яносто п'ять хвилин!
Мені здалось, що я на цілий вік попався у полон.