Лютий Хрін... та хилить втома...
Але в лісі Хрін як вдома:
Сів він, чоботи роззув
І незчувся — як заснув.
Ліг і пес, та як заснути:
Їсти хочеться і чути,
Наче щось смачне пахтить...
Аж у шлунок дух летить.
Пес підвівся... носом тягне:
Справді: щось чудесно пахне,
Наче варять десь обід...
Та це ж пахне від чобіт!
Зирк на Хріна. Як убитий,
Рясно мухами укритий,
В снах, як в морі, він втонув:
І не бачив, і не чув.
"Не ловити гав! До діла!" —
Промайнула думка сміла.
"Годі злизувать з чобіт:
Повним хоче буть живіт!
Ані крихотки ж від ранку!..
Згризти, з'їсти до останку!"
Так незмінно він рішив
І... нічого не лишив!
Не лишив ані гвіздочка!
Круглий став, неначе бочка,
Одійшов і спати ліг...
Та кололо щось: не міг.
Час і Хріну прокидатись...
Став він звільна одягатись
І раптово закричав:
"Лихо! Чоботи хтось вкрав!
Від Злодюг, що розвелися,
Не сховаєшся і в лісі!..
Підповзе, коли ти спиш,
І поцупить шапку, гріш...
Вкраде свиту, стягне чобіт,
Жебрака з людини зробить,
Вийме розум з голови...
Сядь чи стоячи реви!
Ти й не гавкнув на гадюку?!"
І пустив він каменюку.
Пес одскочив за кущі.
"Руш за злодієм мерщій!"
Бачив пес, що кепська штука:
"Це вже вправи, не наука.
Але чом лютує Хрін?
Не сказивсь, буває, він?
Як на гріх, зайців не чути...
Чи не час прийшов чкурнути?
Він же знівечить мене!"
Пес рішив, що він чкурне.
"Руш!" — затупав Хрін сердито,
"Руш!" — хрипів несамовито.
Ох, і рушив же! За ним
Навздогін побіг Охрім.
Бігли просто, без дороги.
(А у Хріна босі ноги!)
Та тут справа не в ногах:
Злодій, чоботи в думках!
Наче випущені стріли,
Як сліпі, вони летіли
Через багна і річки...
З шумом рвалися качки.
Вбігли в місто невідоме...
Миготять хати, хороми,
Повно гамору кругом,—
Стежив Хрін лише за псом.
Тільки б злодія піймати!
Враз... біля якоїсь хати
Пес спинивсь і через тин!
"Ось де злодій!" — крикнув Хрін.
"Але ж хата щось знайома…
Та це ж, лишенько, я вдома!
Це схотілось їсти псу?!
Він же нюхав ковбасу!
Це від жиру та безділля
Він дійшов до божевілля...
Та, коли мій пес здурів,
Я чому це біг і прів?!
Ну, провчу ж його, потвору!"
Пес сховався під комору,
Поглядав на свій живіт
І травив цупкий обід.
IX
Щасливий кінець
Так дістався Хрін додому...
Та, не дивлячись на втому,
Не хотів спочити він.
Сів і думати став Хрін:
Що за каторжна причина,
Що весь час невдачі в Хріна,
І чому тікають пси
То додому, то в ліси.
Гарний пес є на прикметі...
Чи не втне таке і третій?
Чи не винен Хрін, бува?
Закрутилась голова.
Завертілась... а крізь мури
Чути, як сміються кури:
"Ну, й мисливець, ну, й дивак!
Морить голодом собак.
Де б той дурень відшукався,
Щоб на Хріна покладався?
Ну, наприклад, ми чогось
У сусіди несемось.
За якісь дурні яєчка
В нас щодня пшениця, гречка.
Хріну ж... пісеньку дзвінку:
"Ко-ко-ко, ку-ку-рі-ку!"
Хрін збагнув... По лобі вдарив,
Спалахнув з думок-пожарів,
Зрозумів курей і псів
І, як рак, почервонів.
Вже ясна причина втечі...
Не чекав, метнувсь до печі:
Зашкварчала ковбаса...
Хрін поліз і витяг пса.
Посадив його на лаву,
Підсував найкращу страву,
Обнімав і гладив пса:
"Їж: це, знаєш, ковбаса,
Їж, серденько: це не шкодить..."
За столом і смак приходить:
Пес хоч в лісі мав обід,
А наївся й тут як слід.
І все думав: дива в світі...
Тяжко навіть зрозуміти,
Як не думав би й не прів...
Мабуть, просто Хрін здурів.
Гляньте — робить знов дурниці:
Мірку висипав пшениці
І, дивуючи людей,
"Ціп-ціп",— скликує курей.
Кури більше не сміються,
А клюють, кричать, скубуться
І, хоч вже для їх пора,
Не тікають із двора,
Сю ніч Хріну добре спалось,
Все до його усміхалось:
Сонце, ниви, ліс, луги,
Навіть люті вороги.
Більше заєць не знущався,
Мовчки лапкою вмивався
І показував, куди
Кличуть лисячі сліди.
А за пару днів в стодолі
(Не було цього ніколи!)
Хрін знайшов копу яєць
І заплакав, хоч стрілець.