Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем'янович — мого приятеля звуть.
— Полювали ми кумпанiєю у Баб'ячiй балцi, — почав Кузьма Дем'янович... — А Баб'яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля... Понад балкою — лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi — рiчка. Полювали ми зайцi, лисички, — що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку, закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки... По той бiк рiчки — лiсочок... Бiля лiсочка — хутiрець на три хати... На узгiр'ї бiля хутора овечки пасуться... Чутно, як у хуторi дiвчата "Чорноморця" виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питає.
— Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився... Слухав би i не переслухав...
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
— А в цьому, — каже, — болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний бродить.
— Ми всi, — каже Кузьма Дем'янович, — аж попiдскакували!
— Де?
— Та отут у болотi!
— Та невже? — ми до нього. — А чи бачив їх тут хто-небудь?
— А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв перенищили... Я сам сiкача бачив, — пудiв на п'ятнадцять, якщо не бiльше! Страшний звiр!
— Ну, ви ж розумiєте, — вiв далi Кузьма Дем'янович, — що ми зразу ж рiшили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, — менi вже тодi п'ятдесят шостий пiшов, — так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта — з того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, — ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: "Боюсь!" — каже. Пiшли ми в очерет, а дiдок спустився в балку: "Мо' — каже, — де зайчика наполохаю". Увiйшов я в очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi — сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, — сам я собi подумав... Пройшов ще трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став, прислухаюсь... Не чуть нiчого... Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю! Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, — так я як пiдстрибну! Пiдстрибнув — i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге — як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля... Почув тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там було думати, що воно... Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю. Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:
— Кузьма Дем'янович! Кузьма Дем'янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
— Я тут! — кричу. — На сiкача засiв! На грушi!
— Зла-га-га-газьте!
— Не злiзу! — кричу.
А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, — не злiзу. Груша висока, стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття — самий стовбур! Як я на неї видерся, вбийте мене, й досi недопойму...
Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.
— Бачили що-небудь? — питаю я їх.
— Анiчогiсiнько не бачили!
— Та як же ж, — кажу, — не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло, хай мене бог поб'є, — кажу, — своїми вухами чув!
— Так то ви, значить, — питає мене Iван Петрович, — на провалля прянули?
— Я ж, — кажу, — я! Воно як хрокне, — я думав, що сiкач, i з очерету!
— Та то я висякався! — каже Iван Петрович. — Тiльки я сякнувся, воно щось як шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!
Аж ось дiдок пiдходить.
Ми на нього:
— Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?
— Нема хiба? — здивувався дiдок.
— I слiду нема, — кажемо.
Виходить, пiрнули!
— Куди пiрнули?
— Пiд воду! Куди ж!
— Та хiба ж дикi свинi пiрнають?
— Не знаю, як де, а в нас пiрнають! — каже дiдок.
— А що ви гадаєте, — мiркує Кузьма Дем'янович, — могло бути! Єсть же ж морськi свинi, могло буть, що й рiчнi є!
— Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П'ятдесят же шостий менi... Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, — додав Кузьма Дем'янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна рiч, стрiляєте.
Стрiляти треба обов'язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба наповал, бо поранений кабан — звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком "Ага, попавсь!" поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.
Коли вiн сам смертельно поранений, — вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва вони потихеньку вiддають душу боговi.
Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.
Тi, що несуть загиблого товариша, — дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.
А тi, що несуть забитого кабана, — дуже веселi, бо "такий мисливський трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов'язково є цiлий табун диких свиней i де бродить величезний сiкач, не менш як пудiв на п'ятнадцять вагою, дуже корисно проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).
Така молитва: