У темряві я взяв Леслі за руку й повторив:
– Нічогенька думка! – Це жахливо – я щойно наклав на себе руки, покинув своє мертве тіло, а тепер збагнув... надто пізно! Я б міг зовсім випадково зустріти тебе на шляху з Лос-Анджелеса до Нової Зеландії, а замість того звів на себе руки! "О ні, – сказав би я собі. – Яким же телепнем я був!"
– Бідолашний мертвий телепню! – поспівчувала Леслі. – Але ж ти завжди міг розпочати нове життя.
– Звичайно. І став би на сорок років молодшим від тебе.
– Це ж з якого часу ми почали звертати увагу на вік? – Леслі підняла на сміх мою кампанію проти повторного народження.
– Я не говорю про твій вік. Ідеться про те, що ми просто розійшлися б у часі. Уяви – ти розповідаєш людям щось про марші миру або про "Банту", а я ще тільки бездумно похитуюся, лише спинаючись на ноги, й одно перепитую: "Що?" Інше життя було б таким незручним! Ти можеш уявити себе знову немовлям? Знову вчитися ходити? Знову стати підлітком? Диво дивне, як ми перебрались у дорослий вік! Але знову стати вісімнадцятилітнім, двадцятичотирьохлітнім? Це дуже велика жертва. Не впевнений, чи зможу піти на неї наступного тисячоріччя. Скоріше за все, я цього ніколи не зроблю. Дуже дякую, не треба. Краще я стану тюленем.
– А я буду твоєю тюленихою, – запропонувала Леслі. – Але якщо наше теперішнє життя на Землі – останнє на наступні кілька століть, то нам слід прожити його з якомога більшою користю. Що нам до інших життів? Так само як те, чим ми займались у цьому житті, – Голлівуд, життя в трейлері, боротьба за врятування лісу, – яке значення матимуть наші заняття через тисячу років, яке значення мають вони вже зараз, коли не брати до уваги здобуті досвід і знання? Те знання, яке ми здобули, це – все! Я вважаю, цього разу ми розпочали гарно. Давай зачекаємо з перевтіленням у тюленів. – Леслі здригнулася й затремтіла. – Що краще – принести ковдру чи розпалити вогонь?
Я замислився над щойно почутим, промимрив:
– Однаково. Якщо хочеш, я розпалю...
– Не треба. Давай мені сірники...
Слабенький вогник віддзеркаливсь у її очах, кинув відблиски на волосся.
– А ось саме зараз, – запитала вона, – якби ти міг зробити все, що захочеш, – що б це було?
– Я МОЖУ зробити все, що захочу.
– А все-таки, що б це було? – наполягала вона, знову пригорнувшись до мене* це..відводячи пргдяду од вогнища.
– Я б хотів розповісти про те, що ми дізналися... – Власні слова здивували мене, оця дивина, подумав я. Не шукати відповідей, а ділитися ними! А що хіба, коли ми знайшли своє кохання, коли принаймні відаємо, як улаштований Всесвіт? Або вважаємо, ніби відаємо.
Вона перевела погляд від вогнища й заглянула мені в очі:
– Те, чого ми навчилися, єдине, що нам залишилось. Ти хочеш це віддати іншим? – Леслі відвернулась од мене до вогнища. Вона випробовувала мене. – Не забувай, колись ти писав, що все сказане тобою може виявитися неправильним.
– Може виявитися неправильним, – погодився я. – Однак коли вислуховуємо чиїсь відповіді, насправді ми слухаємо не людину, яка їх вимовляє, еге ж? Ми прислухаємося до нас самих. Наша сутність підказує нам, що це правда, а оце безглуздя, а оте – знову правда. Ось у чому радість вислуховувати інших людей. Задоволення від того, що говоримо, полягає в тому, щоб якомога менше помилятись у своїх висновках.
– Отож ти подумуєш про те, щоб знову читати лекції... – сказала вона.
– Можливо. Якщо ти будеш зі мною на сцені, ми зможемо розповісти про те, чого навчилися разом? Ти не боятимешся розповідати про хороші та погані часи? Розповідати людям, які перебувають у пошуку, про те, якими були ми, давати їм надію, що після всіх випробувань приходить щастя? Шкода, що багато років тому ми самі не мали змоги почути цього ні від кого!
– Я не думаю, що зможу робити це разом з тобою. Можу про все домовитись, усе організувати, але не хочу виходити на сцену, – спокійно відповіла Леслі.
Щось у цьому було не так.
– Не хочеш? Є речі, про які ми можемо розповідати тільки разом. Нарізно в нас нічого не вийде. Я не зможу так, як ти, розповісти, через що довелося пройти тобі. Ми зможемо досягти цього тільки разом!
– Я так не вважаю, – відповіла Леслі.
– Чому?
– Річі, коли я виступала проти війни, натовпи були такими ворожими, що я жахалася з'являтися віч-на-віч із цими людьми. Мені доводилося долати свій страх, але я поклялась ніколи не виступати зі сцени, коли вже буде по всьому. Ніколи. Нізащо. Тож навряд чи зможу це зробити тепер.
– Дурненька, – сказав я, – війна вже закінчилася! Ми говоритимемо не про війну, а про любов!
На очах у неї виступили сльози.
– О Річі! – сказала вона. – Тоді я говорила зі сцени саме про любов!
СОРОК ВІСІМ
– Звідкіля ви берете ці божевільні ідеї? – вигукнув якийсь добродій з двадцятого ряду. То було перше запитання після двох годин лекції.
В кількатисячній аудиторії почулося тихе покашлювання... Не тільки того добродія цікавила відповідь на його запитання.
Леслі невимушено сиділа на сцені поряд зі мною. Вона здавалася врівноваженою й спокійною. Я підійшов на край сцени з радіомікрофоном у руці, вибираючи з-поміж піднятих рук, пам'ятаючи, що треба повторити запитання для тих, хто сидить в останніх рядах, і тим самим отримати додатковий час на обдумування відповіді.
– Де я беру ці божевільні ідеї? – повторив я. За мить матеріалізувалася відповідь, а разом з нею й необхідні слова. – Там само, де беру розумні, – відповів я. – Ідеї приходять з чарівних слів, із чарівних прогулянок і з чарівним дощем, коли я безнадійно промокаю й не маю змоги вести записи. Я завжди прохаю їх: "Дайте мені, будь ласка, думки, які б не суперечили моїй інтуїції".
До прикладу, я інтуїтивно знаю, що ми є створіннями світла й життя, а не сліпої смерті. Я знаю – нас не зібрали разом поза простором і часом, аби піддати випробуванням мільйонами миттєвостей, добром і злом. Ідея про те, що ми фізичні істоти, які походять від доісторичних одноклітинних створінь у поживному розчині, суперечить моїй інтуїції, топчеться по ній важкими чобітьми.
Мене ще дужче гнітить думка про те, що ми походимо від ревнивого Бога, який створив нас із праху та й поставив перед нами вибір: колінкувата й молитись – або горіти у вогні його прокляття. Жоден чарівний сон не приносив мені таких ідей. Як на мене, хибне саме поняття походження.