І
Що ви так дивитеся на мої руки? Ну, годі вам, покиньте! Негарні вони, ще з мозолями. Панове у дівчат таких рук не люблять. Ви не думайте, що я на легкім хлібі виросла і так собі, з легким серцем на легкий хліб пустилася! Ну, цур його з серцем! Не хочу про нього говорити — і не питайте! І згадувати не хочу.
А про давніше життя що вам розказувати? Се така нецікава і звичайна історія, яких тисячі можете побачити.
Мій батько був економ у одного пана на Поділлі. Добре йому велося. Маму свою небагато й пам’ятаю. Тілько й згадую, як мене пестила, й цілувала, і називала рум’яним яблучком. Певно, не думала й не снила ніколи, куди її яблучко покотиться.
Дали мене до школи до Тернополя. Недовго я там і вчилася. Я була дуже гарна з лиця, і мама дуже мене любила, то й намовила тата, щоб мене відібрав зі школи вже по третім році.
— Нащо нашій Ромці школи,— казала вона,— пощо їй собі голову морочити? З її красою їй не прийдеться довго дома засиджуватися. Швидко її візьмуть від мене, то нехай хоч надивлюся, як вона, моя квіточка, росте та красою наливається.
Вернула я додому і також рада була. На селі так гарно. В дворі також панночки були, ми бавилися разом, на фортепіані грали, гуляли по величезнім двірськім саду, мій тато возив нас по ставу на човні.
Недовго тривала радість. Мама вмерла на запалення легких, тато дуже чогось засумувався, почав пити і плакати по ночах, а далі одного рана знайшла я його на ліжку неживого, з перерізаним горлом, у калюжі крові. Я зомліла на його вид, плакала і вбивалася, не можучи зрозуміти, що йому сталося. Говорили зразу, що він убив себе з туги по мамі, але я тому не вірила. Я вже мала дванадцять літ і знала, що він мами не любив, що часто в своїй спальні вони сварилися, що мама нишком плакала і все повторяла:
— Ну, що той поганець робить! Що він робить! Він мене в гріб вжене! Власну дитину заріже.
Я тоді не розуміла сього і потім не могла додуматися, що воно значило. Я тілько неясно догадувалася, що й мама, мабуть, через те померла. Я мучилася думками, що́ воно могло значити, але не могла дійти до нічого. Тато був такий добрий для мене, так мене любив, убирав мене гарно, купував мені все, чого я хотіла, що страшні мамині слова "власну дитину заріже" не могли мені і в голові поміститися, видавалися якоюсь дикою клеветою.
Аж по батьковій смерті все відразу мені відкрилося.
Ще не встигли вмити і нарядити тіла, коли до хати ввійшов дідич, управляючий і ще кілька офіціалістів ураз із комісаром від староства і жандармами. Почали відмикати всі шуфляди, перетрясати всі сховки і закутки. Що там знайшли — не знаю, бо я весь час стояла коло трупа, тислася до нього, мов у нього шукала охорони,— не плакала, а тілько тремтіла й хлипала, як дитина. Тілько потому я чула, як шептали довкола: "Злодій, злодій, обкрадав панську касу, держав любовницю в селі!"
Я й не дослухувала всього. Я так любила тата!..
Приходив дідич іще раз, коли труп лежав уже наряджений, але й не поглянув на нього, а тілько прикликав мене, взяв за підборіддя, поглянув на моє заплакане лице, погладив по голові, дав дуката, а по похороні казав мене з дрібкою моїх манатків спакувати, посадити на фіру і відвезти до Тернополя, до вуйка, брата небіжки мами. Решту, що було в домі, дідич задержав для себе як відшкодування за те, що тато покрав.
Вуйко був бідний магістратський урядник і мав п’ять дочок — найстарша мала вже 28 літ, а наймолодша 15. Усі на порі, всі замуж хочуть, а тут ніхто ані руш до них не навертається. Бідні були дівчата. Без шкіл
і науки, без маєтку, без ніякого ремесла, окрім того нужденного шиття, та й ще без уроди, якісь косоокі, з великими губами, низенькі, як полумацьки. А претензії були — все ж таки вони діти урядника, а їх мати була шляхтянка, з обивательського дому. З простою робітницею стоваришуватися — се були би вважали страшенною ганьбою. Принести зо студні води або з поблизького склепу хліба — де там, нехай бог боронить! П’ять таких дівок, а ще служницю держали! А тут біда в хаті, батькова пенсія скупа. Ну, що я вам буду розповідати, яке там життя було в тій хаті. Прокуштувала я його цілі чотири роки, і знаєте... Може бути, що те, що я тепер роблю — і великий гріх. Але я думаю, що за те пекло, яке я вибула там, у вуйка, через ті роки, всі мої гріхи будуть прощені. Я сесю кару ще перед гріхом відпокутувала.
Скоро тілько я ввійшла в хату, так зараз і почула, що починається для мене нове життя. Мої кузинки обступили мене, стискають, цілують, гладять попід бороду... "Ромця, Ромця! Ай-ай, як вона виросла, яка гарна!" Обзирають мене на всі боки, як якого звіра. І, ховай боже, погостили, кілька день водили на спацери, до знайомих і так, по місті. Все зо мною делікатно, лагідно: "Ромцю, а подай те!", "Ромцю, а принеси се!".
По кількох днях, побачивши, яка страшенна пустота в їх житті, вічні тілько розмови про паничів, котрі не хотіли приходити, про сукні, а як та убрана, а як ся,— я почула якесь обридження. Тих людей, про котрих еони говорили, я не знала, а дома, ще при мамі, та й потому, по її смерті, я привикла до праці—я вела ціле татове господарство. То й тут я рвалася до роботи. А їм тілько того й треба було. Зараз від першого служницю відправили, і я напівдобровільно, а напів за їх просьбами якось так незначно стала на її місце.
— Пощо нам служниці? Правда, Ромцю? Ми й самі дамо собі раду! Студня близько, склеп близько, ну, а коло кухні та коло балії нам також не першина!
Я згоджувалася, бо воно було правда, і тілько дивувалася троха, чого вони мене за кождим словом так цілують і стискають, як коли б я кождій із них по дукатові подарувала.
— Правда, Ромцю, ми все будемо разом робити, будемо собі помагати, як сестри! Ти ж наша сестричка, правда?..
І почалося таке, що я стала у них за служницю. Я була ще слабосила, підліток, але й не числилася зі сеоєю силою, двигала воду, прала щотижня їх білизну, чистила чоботи вуйкові і паннам, варила їсти. Нібито значилося, що й вони мені помагають, але така то була їх поміч! Як білизна випрана і висушена, то візьмуть і попрасують. Як іти рано на торг до міста, то котра-будь іде зо мною: я несу кошик і закуплене (не раз приходилося нести на плечах), а вона платить і всміхається: "Ромцю, зроби се!", "Ромцю, зроби те!", "Ромцю, збігай туди!", "Занеси лист на пошту!", "Купи татові тютюну!". Отак від рана до пізньої ночі. І все делікатно, ласкаво. Щоправда, коли ми йшли по ринку, то я мусила держатися ззаду, як служниця. Ба, далі почалося троха і з іншого тону.