— Скільки коштуватиме оця? — поцікавився Кордл, вказуючи на портативну модель "Ерики" тридцятирічної давнини.
— Сімдесят песет, тобто один долар на день. За звичайних умов.
— А хіба мої умови незвичайні?
— Звісно. Адже ви іноземець, у нас проїздом. Для вас це буде сто вісімдесят песет на день.
— Гаразд, — погодився Кордл, дістаючи гаманець. —На два дні, будь ласка.
— Прошу ще паспорт і п'ятдесят доларів застави. Кордл спробував обернути все на жарт.
— Я ж збираюсь на ній друкувати, а не одружуватися з нею.
Клерк знизав плечима.
— Послухайте, мій паспорт у портьє в готелі. Може, вистачить водійських прав.
— Звісно, ні! У мене повинен бути ваш паспорт на випадок неповернення речі.
— Але чому і паспорт, і застава? — здивувався Кордл, відчуваючи, що його намагаються водити за ніс. — Ця машинка не варта й двадцяти доларів.
— Ви експерт з ринкових цін в Іспанії на вживані німецькі друкарські машинки?
— Ні, але...
— Тоді дозвольте, сер, мені вести справи так, як я вважаю за потрібне. Крім того, я маю знати, для яких потреб ви використовуватимете нашу машинку.
— Використовуватиму?
— Так, використовуватимете.
Склалася одна з тих безглуздих закордонних ситуацій, яка може трапитися з кожним. Вимоги клерка були абсурдні, а манера триматися образлива. Кордл майже вирішив коротко кивнути, повернутися на каблуках і піти, але раптом згадав про моркву й цибулю. Йому згадалося рагу, і він зрозумів, що може бути будь-яким овочем, яким схоче.
Він повернувся до клерка, переможно посміхнувся й сказав:
— Ви хочете знати, як я збираюся використовувати вашу машинку?
— Саме так.
— Гаразд, — сказав Кордл. — Мушу визнати, я збирався запхати її в ніс.
Клерк витріщив очі.
— Це надзвичайно зручний метод перевезення контрабанди, — продовжував Кордл. — Крім того, я збирався підсунути вам крадений паспорт і фальшиві песети. А в Італії я продав би вашу машинку за десять тисяч доларів. Розумієте, у Мілані гострий дефіцит друкарських машинок; вони у розпачі й скуповують усе.
— Сер, — вимовив клерк, — ви, схоже, незадоволені.
— Слабо сказано, друже. Я передумав стосовно машинки. Але дозвольте зробити комплімент із приводу вашої англійської.
— Я її спеціально вивчав, — гордо заявив клерк.
— Це помітно. Незважаючи на певну слабкість у "р-р", ви розмовляєте немов венеціанський гондольєр, що страждає на "вовчу пащу". Найкращі побажання вашому шановному сімейству. А тепер я піду, і ви можете спокійно давити далі свої прищі.
Згадуючи цю сцену пізніше, Кордл дійшов висновку, що як на перший раз він непогано виступив у ролі моркви. Щоправда, фінал вийшов трохи награним, але загалом переконливим.
Найважливіше те, що він це зробив. І тепер, у тиші готельного номера, міг займатися не презирливим самобичуванням, а насолоджуватися тим фактом, що й сам поставив когось у незручне становище.
Він це зробив! Він перетворився з цибулини на моркву!
Але чи можна вважати його дії етичними? Імовірно, клерк не міг чинити інакше, адже він — продукт свого генетичного й соціального середовища і жертва виховання; він був природним, а не зумисне злостивим...
Кордл зупинив себе. Він помітив, що займається типово цибулинним самокопирсанням, в основі якого лежить неспроможність сприймати моркву інакше як вироджену цибулю.
Але ж тепер йому відомо, що у світі повинні існувати і цибуля, і морква, інакше не звариш рагу.
І ще він знав, що людина може бути будь-яким овочем на власний вибір: і кумедною маленькою зеленою горошиною, і грубим, різким зубком часнику (хоча, можливо, він чіпляється за метафори). У будь-якому разі людина може обирати собі місце у просторі між морквою та цибулею.
"Це варто добряче обміркувати", — відзначив Кордл, але не став цього робити. Натомість, знехтувавши дощем, він подався оглядати місцеві пам'ятки, а згодом продовжив свою подорож.
Наступний випадок трапився в Ніці, у затишному ресторанчику на авеню Диябль-Блю з картатими червоно-білими скатертинами та неосяжним меню, написаним від руки червоним чорнилом. Там було четверо офіціантів, один із яких, як дві краплі води, був схожий на Жан-Поля Бельмондо, аж до сигарети, що звисала з нижньої губи, включно. Решта нагадували звичайних розбійників. У залі сиділи кілька скандинавів, які мовчки поїдали рагу з бобами, один старий француз у береті й троє скромних дівчат-англійок.
Повз нього якраз проходив Бельмондо. Кордл, який цілком пристойно, хоча й дещо по-книжному розмовляв французькою, попросив у нього десятифранковий комплексний обід, меню якого було виставлене у вітрині.
Офіціант зміряв його поглядом, що призначався для претензійних жебраків.
— На сьогодні усі скінчилися, — вимовив він і вручив Кордлові меню тридцятифранкового обіду.
У своєму старому втіленні Кордл скорився б долі й зробив замовлення. Або, можливо, підвівся б, тремтячи від обурення, і пішов з ресторану, перекинувши дорогою стілець.
Але зараз...
— Очевидно, ви мене не зрозуміли. — вимовив Кордл. — Згідно з французьким законом ви зобов'язані обслуговувати клієнтів за всіма фіксованими меню, виставленими у вітрині.
— Мосьє адвокат? — поцікавився офіціант, нахабно вперши руки в боки.
— Ні. Мосьє влаштовує неприємності, — попередив Кордл.
— Нехай мосьє спробує, — процідив офіціант. Його очі звузилися.
— Домовились, — сказав Кордл.
У цей час до ресторану завітала літня пара. На чоловікові був добротний синій у смужку костюм, на жінці — плаття в горошок.
— Вибачте, ви не англійці? — звернувся до них Кордл.
Трохи здивований, чоловік злегка нахилив голову, що, очевидно мало означати кивок.
— Раджу вам не замовляти тут їжу. Я — представник ЮНЕСКО, інспектор з харчування. Шеф-кухар тут явно з роду-віку не мив руки. Ми ще не закінчили перевірки на тиф, але є всі підстави для підозр. Щойно прибудуть мої асистенти з необхідним обладнанням...
У ресторані запала мертва тиша.
— Гадаю, варене яйце можна з'їсти, — змилостивився Кордл.
Очевидно, літній чоловік йому не повірив.
— Ходімо звідси, Мілдред, — сказав він, і пара вийшла.
— Ось ідуть шістдесят франків плюс п'ять відсотків чайових, — холодно констатував Кордл.
— Негайно забирайтесь звідси! — прогарчав офіціант.