Ти сам собі господар. Тобі не треба жодного тіла. Вір у цю думку й доводь її силою волі: примушуй своє тіло завмерти.
Починати треба з пальців на ногах. Одного за одним ти примушуєш їх завмирати. Ти їм наказуєш. Коли ти захочеш і повіриш, пальці почнуть завмирати. Найважче почати. Як заклякне перший палець, далі вже легко. Ти вже не силуєш себе вірити. Ти вже впевнений. Тоді папруж усю волю, щоб завмерло все тіло. Я знаю, що кажу, Дереле, бо тричі сам завмирав.
Коли ти вже почнеш завмирати, далі все буде гаразд. І найкумедніше, що ти при цьому присутній. Ось пальці тобі на ногах завмерли, проте сам живісінький. Ноги помалу мертвіють, до колін, тоді до стегон, а ти не змінюєшся. То тільки твоє тіло перестає жити, а ти лишаєшся таким, як був досі.
— А що далі? — допитувався я.
— Коли твоє тіло отак завмре, тоді ти просто залиш його, вийди з нього. А покинувши його, ти покинеш і камеру. Нехай кам’яні стіни та залізні двері держать твоє тіло, але духа вони не можуть задержати. Ти сам переконаєшся. Твій дух буде окремо від тіла. Ти зможеш подивитися на нього збоку. Я знаю, що кажу, бо тричі виходив із свого тіла. І дивився на нього збоку.
— Ха-ха-ха! — вистукав Опенгаймер із своєї тринадцятої камери.
— Ось бачиш. Біда в тому, що Джейк не вірить. Вігі тоді ще мав трохи сили, і йому не пощастило. Тепер він думає, що я жартую.
— Коли хтось помирає, то він уже мертвий, та й квит, — заперечив Опенгаймер.
— Кажу ж тобі, що я завмирав тричі,— відповів Морел.
— І ожив, щоб оце нам розповісти все, — поглузував Опенгаймер.
— Тільки не забувай ось чого, Дереле, — вистукував далі Морел. — Це річ пебезпечна. Таке почуття, ніби граєшся з вогнем. Важко пояснити, але мені тоді здавалося, що я буду далеко, і коли наглядачі прийдуть розшнуровувати моє тіло з сорочки, то я не зможу вернутися до нього назад. І тоді вмру насправді. А мені не хотілося вмирати, я не хотів, щоб капітан Джемі та й усі вони раділи. Зате, Дереле, коли ти зумієш зробити все як слід, то будеш сміятися з начальника. Коли твоє тіло завмре, то вже однаково, хоч би вони й цілий місяць держали його в сорочці. Ні ти, ні твоє тіло не відчуватимуть болю. Буває ж таке, що людина засинає на цілий рік! Щось подібне станеться з твоїм тілом. Воно лежатиме собі в пекельній сорочці й чекатиме, коли ти до нього повернешся. Спробуй, я даю тобі добру пораду.
— А якщо він не повернеться? — спитав Опенгаймер.
— Тоді, Джейку, з нього можна буде сміятися. І з нас, мабуть, також, що чіпляємось за це мізерне життя, якою так легко спекатись.
На цьому розмова закінчилася. Мордань Джонс, котрий був трохи заснув крадькома, прокинувся й погрозив, що вранці подасть рапорт на Морела й Опенгаймера, а це означало — пекельну сорочку. Мені він не загрожував, бо знав, що вона мене й так не мине.
Забувши про біль, я лежав серед тиші й мовчання і думав про Морелову пораду. Я вже згадував, що, вдаючись до самогіпнозу, я пробував проникнути в свої колишні життя. І переконався, що в них можна проникнути, хоч бачене не мало послідовності.
Але Морелів спосіб вочевидь був протилежний моєму самогіпнозові, тим-то я дуже ним зацікавився. Гіпнотизуючи себе, я найперше втрачав свідомість. А за Морелевим способом свідомість залишалась аж до кінця, і коли тіло завмирало, вона підносилася на такі високі щаблі, що покидала його, покидала Сан-Квентін і линула в далечінь, хоч не переставала бути свідомістю.
"Так чи ні, а варто спробувати", — вирішив я. Всупереч властивому вченим скептицизмові, я повірив. Я не мав сумніву, що зумію зробити те, що тричі зробив Морел. Може, ця віра так легко опанувала мене тому, що я до краю виснажився. А може, мені просто забракло сили на скептицизм. Ед Морел уже висловив таку думку. Він дійшов до неї чисто емпірично, і, як ви далі побачите, я довів її також емпірично.
РОЗДІЛ X
Одначе найбільше заважило те, що другого ранку Начальник Есертен прийшов до моєї камери з наміром доконати мене. Із ним були капітан Джемі, Мордань Джонс і Ел Гачінс. Цього Гачінса засудили на сорок років, але він сподівався, що його помилують. Останні чотири роки Гачінс був у в’язниці за головного старосту. Можете уявити, яку силу давало йому це становище, коли я скажу вам, що самі лише його хабарі становили три тисячі доларів на рік. Заощадивши десять-дванадцять тисяч і сподіваючись помилування, він був, звісно, сліпим знаряддям у руках начальника в’язниці.
Я сказав, що начальник прийшов з наміром доконати мене. Це видно було з його обличчя, і це підтвердили його вчинки.
— Огляньте його, — наказав він лікареві Джексону.
І той покидьок здер з мене сорочку, що зашкарубла від бруду, — я не мав змоги змінити її, відколи сидів у самотинній камері,— і оголив моє змучене тіло. Шкіра, наче темно-жовтий пергамент, зморщилась на ребрах і взялася гнійними ранами від пекельної сорочки. Огляд був безсоромно поверховий.
— Видержить? — запитав начальник.
— Авжеж, — відповів Джексон.
— Як серце?
— Чудове.
— То ви вважаєте, що він витримав десять день?
— Будьте певні.
— Не вірю! — люто гримнув начальник. — Проте спробуємо. Лягай, Стендінгу.
Я слухняно ліг долілиць на розстеленій пекельній сорочці. Начальник на мить ніби завагався.
— Повернись! — наказав він.
Я спробував повернутись, але був такий кволий, що тільки безпорадно заборсався долі.
— Удає,— зауважив Джексон.
— Ну гаразд, перестане вдавати, коли я його доконаю, — сказав начальник. — Поможіть йому. Мені ніколи з ним воловодитись.
Мене перевернули на спину, і я глянув начальникові в обличчя.
— Стендінгу, — озвався він повагом. — Більше я не буду з тобою панькатись, я втомився, мені надокучила твоя впертість. Терпець мені урвався. Лікар Джексон каже, що ти ще можеш і десять день витримати в цій сорочці. Уяви, що з тобою буде. Я хочу дати тобі останню нагоду. Признайся, де динаміт. Тієї миті, як він буде у мене в руках, я заберу тебе звідси. Ти скупаєшся, поголишся і вдягнеш усе чисте. Я на півроку залишу тебе спочивати й оклигувати в шпиталі, а тоді призначу бібліотечним старостою. Це найбільше, що я можу для тебе зробити. До того ж ні на кого не доносиш. Ти єдиний у цілому Сан-Квентині знаєш, де динаміт. Ти нікого не скривдиш, коли признаєшся, а тобі буде тільки добре. А якщо ні…— Він замовк і недвозначно знизав плечима. — Якщо ні, то тебе зашнурують зараз у пекельну сорочку на десять день.