Коли я проходив повз нього, він несподівано штовхнув мепе. І, звичайно, штовхнув навмисне, а проте спалахнув і схопився за шпагу.
"Еге, — подумав я, — у сивого діда в руках чимало знаряддя і доволі чудного", але вголос сказав:
— Даруйте мені мою незграбність, це моя вина, пробачте мені, Вілардуене, — і чемно вклонився тому півникові.
Та його не так легко було втихомирити. Поки він стовбурчився і їжився, я побачив Роберта Лонфранка і, підкликавши його, пояснив, у чому річ.
— Сен Мор цілком вас задовольнив, — вирішив той. — Він перепросив вас.
— Авжеж, — сказав я якиайулесливіше, — і ще раз перепрошую, Вілардуене, за свою незграбність. Тисячу разів перепрошую. З мого боку це було зовсім не зумисне. Я поспішав на побачення і був незграбний, дуже незграбний, але не зумисне.
Що ж дурневі лишалось робити, як не прийняти моє таке щире вибачення? Ми з Лонфранком поспішилися далі, та я знав, що не мине кількох днів, а може, навіть і годин, і цей юнак з полум’яним чубом таки знайде нагоду схрестити зі мною шпагу.
Лонфранкові я сказав тільки, що мені його треба, і він не дуже допитувався. Тому жвавому юнакові було не більше як двадцять років, але він добре орудував шпагою, воював уже в Іспанії і встиг здобути славу в двобоях. Лише чорні очі у нього спалахнули, коли він довідався, що має статись. І він так захопився, що сам знайшов Анрі Боемонда й забрав його до нашого товариства.
Коли ми всі троє прийшли на призначене місце за ставком, Фортіні з двома своїми приятелями стояв уже там. Один із них був Фелікс Паскіні, небіж кардинала Паскіні; цей небіж має таку довіру в дядька, як той — у сивого діда в Римі. Другий був Рауль де Гонкур, і, правду казати, я дуже здивувався, побачивши його в такій компанії, бо вважав його надто доброю і порядною людиною.
Ми чемно привітались і не стали гаяти часу. Для всіх нас тут не було нічого нового. Місце виявилося рівне, як і казав Фортіні, роси не було, місяць світив на безхмарному небі. Ми вийняли шпаги і почали двобій.
У Франції вважали, що я добре орудую шпагою, але я знав, що Фортіні орудує нею краще. Проте я знав також і те, що цієї ночі кохана жінка серцем зі мною — отже, сьогодні одним італійцем стане менше на світі. Я не мав сумніву, що переможу, я тільки обмірковував, як мені краще його доконати, бо не хотів, щоб це тяглося задовго. Я завжди бився швидко й блискуче, до того ж цілі місяці бенкетів та "співай ку-ку" зробили мене нездатним довго битися. "Швидко й блискуче!" — вирішив я.
Але з таким майстерніш супротивником, як Фортіні, не легко було впоратися. І ще, як на те, цього вечора Фортіні — дарма, що завжди холодний, витриманий, невтомний, завжди певний себе — чомусь також намагався діяти "швидко й блискуче".
Ми обидва вгадали один в одного бажання якнайшвидше впоратись, через те бились якось надміру нервово. Не знаю, чи вийшла б моя хитрість удень. Але тьмяне місячне світло дуже мені стало в пригоді, а надто допомогло те, що супротивників намір я вгадав на мить раніше. Він хотів ужити раптового наскоку — це звичайний, хоч і небезпечний спосіб, знайомий кожному новакові. Через нього загинуло чимало добрих хлопців, він щоразу небезпечний, тому фехтувальники не дуже його люблять.
Ми билися не більше хвилини, як я вже зрозумів, що Фортіні, раз у раз запально наскакуючи на мене, весь час мав на меті саме цей спосіб. Він викликав мене на удар, але не на те, щоб відбити його, а щоб в останню мить, відхиливши його звичайним легким поворотом руки, спрямувати на мене вістря своєї шпаги й проколоти мої груди, коли я нахилюсь уперед. Це дуже ризиковий спосіб, ризиковий з усіх боків. Коли він відхилить удар менш як на секунду раніше, я дістану попередження і врятуюсь, на секунду пізніше — його простромить моя шпага.
"Швидко й блискуче? — подумав я. — Гаразд, голубчику, нехай буде швидко й блискуче, а головно — швидко".
В нашому випадку це був зустрічний напад, але я сподівався перехитрити супротивника і виявитись меткішим. І таки я був меткіший. Як я сказав, ми змагалися не більше як хвилину, коли це трапилося. Правда, швидко? Мій наскок таки був швидкий. Блискавичний, миттєвий. Можу запірисягтися, що ніхто в світі не міг цього зробити швидше. Я вигадав якусь частку секунди, але на таку саму частку секунди Фортіні спізнився відхилити мій удар і простромити мене своєю шпагою. Я відбив її; зблиснувши поруч з моїми грудьми, вона врізалася в повітря за мною. А моя шпага прохромила йому груди на рівні серця і пройшла наскрізь з правого боку на лівий.
Дивна це річ — настромити живу людину на сталевий клинок. Я сиджу в своїй камері, переставши на хвилину писати, і розважаю над цим. Я часто згадував ту давню місячну ніч у Франції, коли швидко й блискуче впорався з італійцем. Виявилося дуже легко проколоти тіло людини. Можна було сподіватись більшого опору, та він і був би, якби вістря моєї шпаги зачепило кістку, але воно зачепило тільки м’ясо, через те так легко й пройшло наскрізь. Пишучи про це, я знову відчуваю ту легкість у руках і в мозкові. Я встромив шпагу в італійцеве тіло так легенько, як шпильку від жіночого капелюшка в кашу. Тієї ночі це не здивувало Гійома де Сен-Мора, але воно здається дивним мені, Дерелові Стендінгу, коли через кілька сторіч я згадую про той двобій. Легко, надзвичайно легко вбити дужу людину, що живе й дихає, такою грубою зброєю, як шматок криці. Люди подібні до крабів з м’якою шкіркою, вони такі самі ніжні, тендітні й безборонні.
Але вернімося до тієї місячної ночі на галявині. Після мого удару настала помітна пауза, Фортіні впав не зразу. І я не зразу витяг свою шпагу. Цілу секунду ми стояли непорушно: я — широко розставивши ноги, напружено нахилившись уперед і горизонтально витягши руку, а Фортіні — широко розкривши блискучі очі й завмерши зі шпагою так далеко простягненою вперед повз мене, що рука з держаком торкалася моїх грудей із лівого боку.
Цілу секунду стояли ми так, ніби дві статуї, і можу заприсягтися, що наші свідки не одразу навіть добрали, що скоїлося. Потім Фортіні хапнув ротом повітря й злегка закашлявся. Його напружена постава послабла, рука з держаком біля моїх грудей затремтіла й безпорадно обвисла, а шпага вперлася в землю. Паскіні й Гонкур підбігли до нього, і він упав їм на руки. Але витягти шпагу виявилося куди важче, ніж устромити. М’ясо чіплялося за неї й не хотіло випускати. Повірте мені, треба було чимало фізичної сили, щоб витягти її.