Отож свою появу у вітальні Шале Каналіс обміркував заздалегідь у всіх подробицях, розрахованих на ефект, а Лабрієр прослизнув у двері, наче провинний пес, який боїться дістати копняка.
— А, ось і мій солдат! — вигукнув Каналіс, звертаючись до Дюме, після того як люб'язно привітався з пані Міньйон і вклонився дамам.— Ваша тривога розвіялася, чи не так? — провадив він, театральним жестом простягуючи бретонцю руку.— Але побачивши панну Міньйон, я зрозумів, що тривожилися ви недарма! Я говорив про земні створіння, а не про ангелів.
На обличчях у присутніх відбилося бажання зрозуміти значення цих загадкових слів.
— О, недавно я пережив справжній тріумф,— сказав знаменитий поет, зрозумівши, що всі чекають від нього пояснень,— адже мені вдалося схвилювати одного з тих залізних людей, яких умів знаходити Наполеон, що намагався спорудити на них, як на підмурку, імперію, надто велетенську, щоб вона могла бути довговічною. Такі грандіозні будівлі може зцементувати лише час! Але чи маю я підстави пишатися цим тріумфом? Я тут ні до чого. То був тріумф ідеї над дійсністю. Ваші битви, мій дорогий Дюме, ваші героїчні атаки, графе, вся війна, зрештою, були тільки формою, в яку вилилася думка Наполеона. І що залишилося від усіх цих подій? Трава, що росте на полях баталій, нічого про них не знає, копи жнива нездатні вказати місця, де відбувалися битви і якби не історики, якби не писемність, нащадки могли б і не знати про ці героїчні часи. Отож від п'ятнадцяти років вашої боротьби лишилися тільки спогади, і тільки вони врятують імперію, бо поети створять із них поеми! Країна, що вміє вигравати такі битви, повинна вміти їх оспівати!
Каналіс замовк і окинув поглядом обличчя слухачів, щоб зібрати данину захопленого подиву, яку повинні були принести йому провінціали.
— Ви не можете уявити собі, ласкавий пане, як мені прикро, що я вас не бачу,— сказала пані Міньйон, а надто після того як я з радістю вас вислухала — ви говорите так цікаво!
Модеста вдягнена так само, як і в той день, з якого почалася наша повість, сиділа за вишиванням. Вона заздалегідь вирішила захоплюватися Каналісом і тепер була така вражена, що впустила з рук своє рукоділля, і воно повисло на нитці, яку вона встигла схопити пальцями.
— Модесто, дозволь відрекомендувати тобі пана де Лабрієра. Пане Ернест, познайомтеся з моєю дочкою,— сказав Шарль Міньйон, побачивши, що секретар тримається осторонь, і на нього ніхто не звернув уваги.
Дівчина холодно вклонилася Ернестові, кинувши на нього погляд, який мав сказати всім, що вона його бачить уперше.
— Даруйте мені, добродію,— сказала вона, не почервонівши,— але палке захоплення найславетнішим з наших поетів послужить для моїх друзів достатнім виправданням того, що нікого іншого я не помітила.
Її чистий і виразний голос, схожий на голос знаменитої мадмуазель Марс, зачарував бідолашного Ернеста, уже й так засліпленого красою Модести, і від збентеження він зронив слова воістину прекрасні, якби тільки вони відповідали дійсності:
— Але ж він мій друг.
— В такому разі ви мене, звичайно, простили,— зауважила Модеста.
— Він для мене більше, ніж друг! — вигукнув Каналіс, спершись Ернестові на плече, мов Александр на Гефестіона103.— Ми любимо один одного, як брати.
Пані Латурнель безцеремонно урвала великого поета. Показавши на Ернеста, вона спитала, звертаючись до куцого нотаря:
— Як пан де Лабрієр схожий на незнайомця, що його ми бачили в церкві? Може, це він і є?
— А чом би й ні? — відказав Шарль Міньйон, помітивши, що Ернест червоніє.
Модеста зберегла свою холодну незворушність і знову заходилася вишивати.
— Може, ви й маєте слушність, пані, я двічі приїздив до Гавра,— відповів Лабрієр, сідаючи поруч Дюме.
Каналіс, зачарований красою Модести, сприйняв її захоплені слова за чисту монету і сповнився впевненістю, що йому пощастило справити належне враження.
— Геній, що не має поруч себе відданого друга, здався б мені людиною безсердечною,— сказала Модеста, поновлюючи розмову, яку пані Латурнель так недоречно урвала своїм зауваженням.
— Відданість Ернеста, мадмуазель, змушує мене повірити, що я чогось вартий,— сказав Каналіс,— бо мій дорогий Пілад сам обдарований неабиякими талантами. Він був правою рукою найвідомішого з міністрів, яких ми мали від часів укладення миру. Хоч Ернест і посідає чудове становище, він погодився бути моїм навчителем у політиці. Він щедро ділиться зі мною своїми знаннями й досвідом, хоч міг би претендувати на куди вищу роль. О, він значно кращий за мене!..— і, відповідаючи на жест Модести, Мельхіор промовив з витонченою люб'язністю: — Поезію, яку я висловлюю у віршах, він носить у серці. Я говорю так у його присутності лише тому, що він скромний, немов черниця.
— Годі, годі! — сказав Лабрієр, що не знав, як себе тримати.— Ти скидаєшся, друже, на матір, яка хоче видати дочку заміж.
— А з якого дива, добродію,— озвався Шарль Міньйон, звертаючись до Каналіса,— вам заманулося стати політиком?
— Для поета це те саме, що зректися свого покликання,— сказала Модеста.— Політика — пристановище для людей з практичним складом розуму...
— О мадмуазель, у наші дні парламентська трибуна — це найграндіозніший театр у світі. Дебати в парламенті прийшли на зміну лицарським турнірам. Парламент збирає у своїх стінах усі інтелекти, як колись армія збирала всіх сміливців.
Каналіс осідлав свого коника і хвилин десять розводився про політику. Мовляв, поезія — це вступ до політичної діяльності. В наші часи оратор удається до глибоких узагальнень, керує мислителями. Коли поет указує своїй країні шлях до майбутнього, чи перестає він бути поетом? Каналіс процитував Шатобріана, заявивши, що коли-небудь його більше цінуватимуть як політика, ніж як діяча літератури. Французький парламент стане маяком для людства. В нашу епоху словесні битви прийшли на зміну битвам між озброєними арміями. Яке-небудь засідання палати можна порівняти з Аустерліцем, і оратори не поступляться генералам ні мужністю, ні рішучістю, вони ризикують там життям не менше, ніж полководці на війні. Хіба слово — не найбільша затрата життєвих флюїдів, яку може дозволити собі людина? І так далі, і таке інше.