— На жаль, Мельхіоре, Модеста навряд чи встоїть перед картиною пишної придворної вистави, яку герцог улаштує на її славу і честь. Щоб не піддатися на таку спокусу, дівчина повинна мати тверду, усталену і шляхетну вдачу, а я не можу повірити в те, що на світі існує така доброчесність. Правда, якщо це та сама Модеста, яку я знаю з її листів, то надія в мене ще жевріє...
— Який ти щасливий, юний Боніфацію121, що можеш дивитися на світ і на свою кохану крізь такі рожеві окуляри! — вигукнув Каналіс і підвівся з-за столу, щоб прогулятися в саду.
Зловлений обома жінками на брехні, поет не знав, як йому тепер виплутатись.
"Начебто грав за всіма правилами — і от маєш, програв! — міркував він, сидячи в альтанці.— Звісно, чотири дні тому будь-яка розважлива людина вчинила б на моєму місці так само, як і я — спробувала б вибратися з пастки, адже я був певен, що потрапив у пастку; бо в таких випадках безглуздо гаяти час, намагаючись розплутати заплутані взаємини, їх треба розрубувати — і негайно!.. Як же мені тепер поводитись? Триматимуся холодно, спокійно, прибравши виразу ображеної гідності. Честь не дозволяє мені вчинити інакше. Англійська незворушність — ось єдиний засіб знову здобути повагу Модести. Зрештою, хай мені навіть не лишиться іншого виходу, як повернутися до свого колишнього щастя, мою десятилітню вірність буде винагороджено: Елеонора знайде спосіб вигідно одружити мене!"
Під час задуманого полювання мали зіткнутися всі пристрасті, які розгорілися навколо багатства полковника і краси Модести; отож на кілька днів, необхідних для підготовки до цієї святкової події, що мала відбутися на лоні лісової природи, суперники уклали щось подібне до замирення, і вітальня вілли Міньйонів прибрала такого сімейного вигляду, ніби в ній зібралася дуже дружна родина. Каналіс, граючи роль чоловіка, несправедливо ображеного Модестою, хотів бути чемним з усіма. Він перестав хизуватися, не вдавався більше до ораторських прийомів і став таким, якими бувають розумні люди, коли відмовляються від манірної афектації, тобто досить приємним співрозмовником. З Гобенгеймом він розмовляв про фінанси, з полковником — про війну, з пані Міньйон — про Німеччину, з пані Латурнель — про господарство і всіх намагався привернути на бік Лабрієра. Герцог д'Ерувіль часто надавав двом приятелям цілковиту свободу дій, бо йому доводилося їздити в Розамбре, радитися з герцогом де Вернеєм і стежити за виконанням розпоряджень князя де Кадіньяна, обер-єгермейстера. Не бракувало й комічного елементу. Модеста опинилася між двох вогнів: з одного боку Каналіс, що всіляко намагався применшити значення люб'язності, яку виявив їй обер-шталмейстер, а з другого боку дві панни д'Ерувіль, котрі щовечора приходили до Міньйонів із протилежним наміром. Каналіс переконував Модесту, що їй аж ніяк не відведена роль головної героїні на ловах, що її там ледве чи й помітять. Її високість супроводжуватимуть герцогиня де Мофріньєз — невістка обер-єгермейстера, герцогиня де Шольє і ще кілька придворних дам, серед яких молода дівчина не справить найменшого враження. Звичайно, запросять офіцерів руанського гарнізону і таке інше. Проте Елена д'Ерувіль не переставала повторювати Модесті, в якій уже бачила свою братову, що вона буде відрекомендована її високості, а герцог де Верней, звичайно, запросить їх із батьком погостювати кілька днів у Розамбре. Якщо полковник хоче домогтися від короля якоїсь ласки, звання пера, наприклад, то ця нагода єдина у своєму роді, бо ще є надія побачити короля на третій день полювання. Модеста буде вражена люб'язним прийомом, яким ушанують її найвродливіші придворні дами — герцогині де Шольє, де Мофріньєз, де Ленонкур-Шольє та інші. Упередження Модести щодо Сен-Жерменського передмістя розвіються... І так далі, і таке інше... Це була війна в мініатюрі, надзвичайно кумедна війна з усіма її маневрами, контрманеврами і стратегічними хитрощами, з яких щиро втішалися Дюме, Латурнелі, Гобенгейм і Буча. У своєму колі вони говорили про дворян із глибокою зневагою, вказуючи на їхню ницість і нещадно тавруючи вади цієї публіки, вивчені ними до тонкощів.
Обіцянки партії д'Ерувіля дістали підтвердження, коли від герцога де Вернея і від обер-єгермейстера Франції на ім'я графа де Лабасті та його дочки надійшло запрошення взяти участь у великих ловах, які відбудуться з сьомого по десяте листопада нинішнього року й учасники яких збираються в Розамбре.
Сповнений зловісних передчуттів, Лабрієр милувався Модестою з тією невтоленною жадібністю, гіркі втіхи якої знайомі лише закоханим перед фатальною розлукою. Зблиски цього нерозділеного щастя супроводжувалися меланхолійними роздумами на тему: "Скоро я втрачу її навіки", що надавали молодикові зворушливого вигляду, тим більше, що вираз його обличчя відповідав глибині його почуттів. Нема нічого поетичнішого, ніж одухотворена елегія, яка дивиться, ходить і зітхає, не думаючи про рими.
Нарешті з'явився герцог д'Ерувіль — домовитися про поїздку Модести. Він повідомив, що в домовлений день на протилежному березі Сени її чекатиме коляска з обома паннами д'Ерувіль. Герцог виявив надзвичайну люб'язність; він запросив на полювання Каналіса й Лабрієра, повідомивши їх, як і пана Міньйона, що особисто розпорядився, аби для них приготували верхових коней. Полковник запросив усіх трьох поклонників своєї дочки поснідати у нього в день від'їзду.
Прийнявши це запрошення, Каналіс вирішив здійснити план, який визрів у нього за останні дні, а саме: непомітно повернути собі прихильність Модести, ошукавши герцогиню, обер-шталмейстера і Лабрієра. Майбутній дипломат не міг змиритися з тим, що потрапив у безвихідь. А Лабрієр вирішив навіки попрощатися з Модестою. Передчуваючи близький кінець боротьби, яка тривала три тижні, кожен претендент на руку Модести хотів сказати своє останнє слово, як ото підсудний перед оголошенням вироку. Напередодні ловів, після обіду, полковник узяв дочку під руку і, прогулюючись із нею в саду, дав їй зрозуміти, що настав час зробити нарешті вибір.
— А то в Розамбре ми опинимось у незручному становищі щодо родини д'Ерувілів,— сказав він їй.— Ти хочеш стати герцогинею?