За Іваном Григоровичем і вчителем ідуть Петро Григорович і доктор. Доктор повільно диригує перед собою своїми великими і довгими руками. З-під його густих і рудих вусів вириваються басові речення. — Зрозуміло, — каже він. — Ми в Росії не можемо нічого кращого сподіватися. Хіба гіршого. Єдиним рятунком могло бути "учредітєльноє собраніє", але це тепер абсолютно безнадійна справа. Ми голосували переважно за есерів. Я вже тоді казав: есери нічого не зроблять. Соціалізм — наш єдиний рятунок, бо життя при соціалізмі пішло б правильною дорогою. Нема егоїзму, нема експлуатації людини людиною, нема безробіття, нема панів і не панів — і ось вам ідеал життя. Ні? Я тільки дивуюсь, як есери можуть не виграти з цими ідеями. У Петрограді Керенський літає, мов метелик, а тим часом Лєнін… Ви ж, Петре Григоровичу, без сумніву, знаєте, хто такий Лєнін. Лєнін, Троцький, Бухарін, Каменєв… То це ж та
ліва фракція соціал-демократів, які домагаються революційного, так би мовити, переходу від нашого півфевдального порядку до комуністичного соціалізму. Комуна! Диктатура пролетаріату… Я вже починаю боятися за себе. Я є буржуй — небуржуй, але при такій диктатурі… Хто знає… Я маю шафу, комору, піаніно, бібліотеку, моя дочка грає вальси, я маю білі руки… Я починаю поважно боятися… Ну, а як, по-вашому? Ви ж, так би мовити, з центру..
— Дорогий докторе! Я, признатися, в тому ані же не розумію, — каже Петро. — Я хотів розібратися, але бачу, що таки не розберусь. Ви, бачу, краще поінформовані тут, ніж я в Києві. У Києві ви тільки й бачите: офіцери, трійки, марші, оркестри, кабарети… Що зараз там? Може, уже потоп… Бо я думаю, що не тільки Бог Ізраїля, але і наш Бог може погніватися кінець-кінцем за таке потворне стовпотворення… Та ось читайте: директорія…
— Це вони, мабуть, вичитали, що і в Франції сто чи двісті років перед цим була директорія… Я не розумію, чому революцію роблять не так з потреби, як з романтики… Ну, а скажіть мені поважно, Петре Григоровичу… Чи вірите ви в ту самостійну?
— Страшне питання, — каже Петро. — Художникові на таке ніяково і відповідати.
— Ну, але все-таки… Та ж це страшно цікаво… Ми ж з вами також українці. Мій рід з козаків, і якийсь мій предок був курінним лоханського куреня… І от ми не рішені. Я сам… Не знаю… Ну, не знаю… Вбийте мене… Я не бачу, як це зробити… Ну як? Народ наш… Та що тут казати… Коли будуть вибирати між Петлюрою. Лєніном, то, розуміється, виберуть Леніна. Це ж ясно.
— Бо Ленін все дає, — каже Петро.
— Ленін все дає, — повторяє Микола Степанович. — Все! Бери! Це твоє. Тож як тільки прийде Ленін… Я навіть боюся такої думки. Ні. Ми заскочені. Революція нас заскочила. Ми не знаємо, що має бути з нами. Україна? Росія? Демократія? Диктатура? Я демократ, я соціаліст… Я голосував за соціал-революціонерів. Я хотів би, щоб була свобода. Я хотів би, щоб селяни дістали землю. Я хотів би свободи слова, друку, думки, як в Америці. Я хотів би, щоб у нас не було пашпортів. Я хотів би, щоб не було політичних в’язнів. Я хотів би, щоб скасувати кару смерті… Це мої ідеали, і я дивуюся, що не всі так думають. Ленін, наприклад, проголошує диктатуру пролетаріату. Вже проголошує. Це значить — все пролетаріат. Коли ти не пролетар — ти ніщо. Ну, прошу вас… Скільки в нас у Каневі тих пролетарів? Є кілька десятків голодранців, але які то, прошу вас, пролетарі. І їм має бути дана влада, вся влада? Я цього не розумію…
Обидва весь час вітаються, весь час підносять капелюхи. Доктор Лоханський не дивиться, хто його вітає. Він уже звик до того, бо його знає кожний громадянин містечка. Він тільки автоматично підносить свій зім’ятий широкий чорний капелюх або підносить тільки руку.
На вулицях, не дивлячись на погоду, багато людей. Багато сірих вояцьких одностроїв, багато бувших фронтовиків. Це люди, що довший час були десь на якомусь фронті — на заході, на півночі, на Кавказі, в Румунії, полонені з різних полонів, колишні офіцери і теперішні українські вояки повстанської армії Директорії. Всі вони мають той самий вигляд. Однострої їх мають уже схимерований, зіндивідуалізований крій, допасований до вподоби і смаку кожного власника. Кашкети, чи краще кепки, стратили свою основну форму. Чоботи, мундури і шинелі переважно перешиті на власне вподобання, їх матеріал не дуже доброї якості, офіцерські мундири прибрали вигляд якихсь дивовижних френчів з величезними кишенями, штани переважно з крилатими Галіфе, і чим ті крила ширші, чим халяви вужчі, тим самим збільшується їх елеґанція. Чоботи тонкої роботи з м’якими халявами, по можності лаковані або жовті, творять останній крик моди щодо взуття.
Появилися нові вояки — останнє видання — з армії Директорії. У сірих нових шинелях, з білими начерезпліч шкіряними поясами, які притримують ладівниці з набоями. На головах у них французької форми шоломи. Інколи на шоломах вималювані ті самі знаки, яких ще не всі розуміють, які можна бачити на грошах — "карбованцях" і "осиках", як їх називають. Знаки у вигляді тризуба. — Що це за знак? — питають інколи доктора Лоханського, який мусить усе знати. — Це знак України. Тризуб, — просто і ясно каже доктор. — Тризуб? А де він взявся, той тризуб? Звідки його викопали? І "вообще" ті українці все видумують… І карбованці, і вояків, і тризуб, і барви синю та жовту — синє небо, а жовта пшениця, як пояснюють вчені громадяни. А вояки їх — дивись — все, як треба, і зброю носять, і кавалерія, яку вони називають "кіннота". На все мають свої, нові, видумані, нечувані слова. "Гармата, кулемет, курінь"… І команду також видумали. "Струнко! Праворуч! Ліворуч! Кроком руш!"… І хочеться їм то все видумувати, коли все те є по-руськи, добре, ясно і зрозуміло. І дивно також, що вояки їх говорять по-українському. Вояк, як вояк, а говорить не по-руському.
Всі ці речі дивують не тільки перекупок і довколишніх міщан. Дивні вони для всіх. Дивні вони і докторові Лоханському, і навіть Іванові Морозові. А вже найбільше дивує це Афогена Васильовича. Лоханський чи Іван дивляться на те мовчки, спокійно, трошки поблажливо, трошки іронічно, але Афоген Васильович без перерви вибухає: