Мова йде про від’їзд братів. Вже всі висловилися, зісталась тільки Татяна. — Я, — каже вона, — гадаю, що ви можете всі побути у нас… Це моя думка, і я від неї не відступаю…
— Хто може — хто не може. Я не можу… У мене виклади в академії, — каже Петро.
Старий не втручається. У нього була і є засада невтручання, раз хтось каже, що якраз так має бути. Він сидить спокійно на своєму місці, п’є своє молоко, закушує чорним житнім хлібом…
— От інша річ — Сопрон, — каже Петро. — Цього ми, розуміється, так скоро не відпустимо до його Сибіру.
— Про Сопрона не може бути і мови. Пересвяткує, переколядуємо, покачаємо колодку — і тоді до Сибіру…
— Погоджуюсь, — каже басом Сопрон. — Я з усім погоджуюсь.
— У Києві тепер мусять творитись дивовижні речі, — каже Петро.
— Надивишся, надивишся… Це, зрештою, не наше діло. Хай там собі роблять революцію ті, що не мають іншого діла, — говорить з чисто жіночою експансивністю Татяна.
— Ні, ні, Танюсю! Їхати я мушу. Це ясно… У мене там діло… Якраз діло, і я не маю права сидіти тут на хуторі.. І взагалі наше хуторянство… Там десь маршують, ідуть, співають, а ми ось на хуторі… — рішуче каже Петро.
— Відколи це ти набрався сприту до маршу, — іронізує Татяна.
— До маршу ні. Але і не до сидіння тут, мила моя сестричко… Що тут, зрештою, робити… Тато будуть працювати, Іван буде працювати, ти будеш працювати, а я буду спати до десятої, снідати до дванадцятої, обідати до шостої, вечеряти до десятої, а завтра те саме. Таким паном Халявським я зовсім не збираюсь бути також. Я почав тепер цікаву річ… Малюю власне революцію…
— Ти?
— Я.
— Чи ти щось розумієшся в революції…
— У нашій — так. Я розуміюся в її типажі, в її настрої, а для маляра це головне. Я чую її запах, і в барвах можна виявити кожні очі справжнього революціонера. Я недавно бачив незабутню картину. В Києві на Хрещатику, в самому, так би мовити, центрі йде німець у шоломі. Знаєте: німець! Ноги у кованих чоботях, голова обложена крицею, очі вперед… На обличчі у нього стільки гордості, стільки пихи, що, здається, вона його розірве, незважаючи на всі його міцні шкіряні паси. Всі дають йому дорогу, всі стороняться. Але якраз проти українського клубу зовсім зненацька перед тим німцем, ніби з-під землі, виростає жебрак. Обдертий, в семерязі[19], без шапки, борода рідка і розкошлана… Гальт! — кричить жебрак просто в обличчя німця. Той став і отетерів. Хвилина мовчанки і незрозуміння. Публіка, що миттю тут же знайшлася, юрбиться навкруги. Німець надувся і тільки що зібрався крикнути, як жебрак так само несподівано і рішуче плює йому в обличчя. Плює, повертається, спокійно продирається через юрбу і відходить.
І що ж, думаєте, німець… Розгубився. Не знав, що наперед робити... Обтирати надуту пику чи бігти за жебраком. Перелякався. Бідака скинув свій шолом, вийняв хусточку і почав обтиратись… Фафлюхт-но-маль! Фафлюхтер гунд! Флюхтав, флюхтав, флюхтав, після зрозумів, що треба того жебрака піймати, кинувся… Ну, але було пізно… Татяна сміялась.
— Уявляю собі того німця…
— Ефееектно! — басив Сопрон.
Старий та Іван посміхалися мовчки і спокійно.
— І ти це малюєш? — питає Татяна.
— Не це, але щось подібне.
Іван не втручається до розмови. Після сніданку всі розходяться, хто куди, а він іде до своєї кімнати. На столі знаходить записочку: "Забула Вам сказати: в середу обов’язково будьте у нас. Мої народини. Мар’яна". Він прочитав записку і відложив. Відчинив шуфля-ду свого старого, з зеленим порваним сукном столу. Шуфляду, до якої він уже багато років не заглядав. Відчинив її з дивною сумішшю остраху та цікавості, ніби він вривався в якийсь зачарований світ. Знайшов там свої речі, які тримав у руках багато років перед цим. Купу листів покійної дружини Марусі. Кілька старих, товстих пер, кілька олівців, стару чорнильницю, в’язку різних листів і листівок, купу старих фотографій, папку з особистими документами. Всі ці речі знайшов у порядку, зложеними майже так, як це було колись за нього. Знайшов листи своєї жінки в тому вигляді, як їх положив. Ні одна рука не сягала по них, ніхто не розв’язував їх зеленої стяжечки… Хотілось розв’язати їх, заглянути досередини, але втримався. Сів, задумався, дивився перед себе у вікно, на чорний дерев’яний частокіл, на якому сиділи горобці.
Збоку на столі стоїть фотографія Марусі. Усміхнена, трохи заповна, міцно збудована молодиця з добрими, наївно-щирими очима, Тут же лежить купа книжок, які належать його синові Василеві..
Простягнув руку і взяв одну з книжок у м’яких палітурках. Видання бідне, папір поганий, малюнки зле виконані. І це читає син? — Рідне слово, — читає поволі Іван, розгортає далі книжку і знаходить віршики та оповіданнячка. Що за автори — Черкасєнко… Олллєєєсь… Боррііс Гррііннччєєєнко, — читає Іван і вимовляє Е як Є, И як І; на устах — прихована іронічна посмішка, а в душі протест. "Учітеся, брати мої! Думайте, чітайтє! І чужого научайтесь — свого не цурайтесь! Бо хто матір забуває, того Бог карає". "Гей, бікі, чого ж ві сталі? Чи поле дуже за-ро-с-ло?.."
Як це дивно звучить, а головне, чого така розрідженість, чого така деградація стилю. Він пам’ятає ще свої старі читанки, і йому здається, що ці навмисне одягнені зле і неохайно, щоб зійти на кілька східців вниз. А все ж якась у тому є правда. Подумати тільки — "хто матір забуває". Жорстоко.
Іван мандрує по кімнатах і заглядає до Андрієвої. До речі. Андрій. Так багато про нього чує. Таня, коли називають його ім’я, підносить голову. Навіть старий, навіть Василько і навіть Мар’яна. Іван вступає до кімнати — вузької, довгої, з одним, майже на цілу стіну, широким вікном, що виходить у сад. Вхід з коридору. Зліва їдальня, справа кімната Тані. Стіни завішені класикою — міфологія, греки, римляни. Праворуч у куті столик, над ним овальний портретик молодого, того, що зі свічкою, Шевченка, тут також Ґете і кілька невідомих Іванові облич. Дешева, вишневої барви шафа зі скляними дверима ціла запхана книгами. Корінці дещо вияснюють — також класика. Шекспір. З росіян — Пушкін, Достоєвський, Толстой. І знов щось українське: серія брошур у темно-червоних окладниках — "Літературно-Науковій Віснік" — читає повільно Іван. А далі ще і ще. "Нова Хата". "Дзвін"…