Санки біжать з легкими поштовхами просто по білому. Лиш інколи, коли місяць перейде верхи якогось з осокорів і блисне по рівнині, дві довгі стрільчасті лінії доріжки закресляться, ніби в стуманілій уяві сонної людини. А сірий кінь рівно й ритмічно, з ледве чутним дотиком копит, рухається вперед. З його ніздрів сірими розбитими вусами вириваються і зникають його подихи.
Іван весь час і без перерви живе. Чує силу, тепло, радість, запах і соковиту свіжість. Вже кілька разів пережив він за цей час це складне, різногранне і різнобарвне чуття. Тоді, як плив по Дніпру з Києва в товаристві Петра, тоді, коли вперше по довгому часі опинився знов у середовищі своєї родини, і зараз. Може, навіть це чуття зараз найбільше, найсолодше. Тепло заповнило всі місця його душі і тіла. Все так чудесно і гармонійно звучить.
Думає все про одно і те саме. Мар’яна. Нічого, мабуть, не сталося за цей день, однак вона значно ближче і інтимніше підійшла до нього. Він уже бачить і чує її. Не бачить властиво її обличчя, її рівного з легким ластовинням носа, її чітко краяних уст, її бронзуватого, злегка кучерявого волосся. Не може ані на коротку хвилину вловити тих обрисів. Зате дуже виразно чує і бачить її друге, якесь астральне єство. Те, до чого не можна ніяк доторкнутись зовнішнім дотиком. Так сильно чує тепло її дихання, що вже давно розплилося в повітрі, і запах, що йде від неї через хутро, і тембр окремих її слів, і бачить мигання її рухів. Від цього в ньому розгортається і шириться таке гостре відчуття сили і перемоги, що він тратить рівновагу мужчини. Йому хочеться зіскочити з саней і бігти побіч. Хочеться зупинити Сірого і обняти його. Хочеться стати на цілий зріст, розмахувати батогом і вигукувати якісь звуки. На уста весь час набігає усмішка. Думки йдуть уривно. Звиклий до логіки, він зараз її тратить і зовсім не турбується своїм ліричним хаосом.
Так. Він одружиться. Він буде знов тим, ким має бути — мужчиною, громадянином і самостійною людиною. Він створить цілком нові умови. Все, що було, — мало, бідно, просто вбого. Мати руки, голову, землю, право і простір — і не бути паном і князем!.. Ні, ні. Так не буде. Він одразу, вже на весну, почне заводити нові порядки. Ціле господарство, а в першу чергу мешкальний будинок, хліви і клуні має він Грунтовно змінити. Хата мусить бути нова, відсвіжена архітектурно, простора і вигідна. Має стільки мистецтва, стільки можливості і людей… і яких людей. Має братів і сестру. Ні. Він не буде жити, як батько — повільно, спокійно, по-старому: він мусить зрушити не тільки цей маленький простір, але ціле своє наддніпрянське довкілля. Білу, ситу, широку з верандами віллу вибудує він на тому місці, де стоїть їх кантастий старомодний дімок, яким так пишався цілих двадцять років старий Григор. Досить. Кінець. Крапка. Тут буде щось нове, з фантазією і блиском. Широкі вікна дивитимуться на просторість лугу Придніпря. Алеї смерек і ряди молодих тополь будуть обрамовувати дороги, в’їзди і межі. Сад треба збільшити і надати йому іншого вигляду. Мусить подбати про переробку слив і яблук, і незайвим буде спробувати робити вина і меди. Колись це робилось і давало порядні прибутки. Вина і меди, вироблені у власних виробнях, з етикетами "Дніпро, Морозів хутір" з якимись карколомно фантастичними оздобами, заповнять льохи з довгими підземними ходами, як було це в старовину, коли полковники козацькі чинили це на славу собі і цілому світові. Іван Мороз і син — фірма хліба, вина, овочів, меду, шоколяди, мармеляди, макаронів, сніжно-білої муки. Хіба не гріх, що в їх саду виростають овочі з такими соками, барвою і запахом, що можна впиватись, п’яніти від одного погляду, а цього ніхто не знає. І коли хтось і знає, то безмірно менше, ніж соки і овочі Райну чи Угорщини. А хіба ті самі яблука-олександри чи "йонатани", які він бачив і їв за кордоном, — хіба вони можуть зрівнятися з тими яблуками, що ростуть на берегах Дніпра? Та ніколи. Тільки цього якимсь незбагнутим дивом ніхто в цілому світі не знає. І Іван Мороз мусить відкрити світові очі на те, що тут росте і виростає.
Сад, худоба — коні і корови. Він навчить довколишніх людей, як треба тут жити. Як можна тут жити. Яке це багатство, яка чудова земля, небо, повітря! Свій хутір поширить, викупить довколишні шматки орної землі і сіножаті або заміняє на свої херсонські десятини, а як треба буде, збудує млин-марамон. Можна буде нашу чисту, як янтар, і зернисту пшеницю відправляти за кордон не в сирому, а меленому вигляді. Він не буде обмежуватись довкіллям солом’яних сіл і дрібних різнохатних містечок. Для нього мало і Києва, що не спроможен стягнути дари довкілля, ані навіть Москви чи Петрограда. Він піде зі своїми дарами в гущу Європи — в Берлін, в Лондон, в Париж. Хіба є в світі смачніше м’ясо, ніж те, що виростає з соковитої, буйної степової трави, ніж український соняшник, що пахне самим сонцем, що в переробці дасть першоякісні олії, без яких не обійдеться ні один готель світу.
І знов Мар’яна, і знов, і знов вона зі своїм чудодійним ароматом, сміхом, жвавістю, її бистра сестра Ольга і брат Андрій, обоє з великими, вишневої барви очима, молоді і нестримні. Андрій поїде до Швейцарії. Він мусить там скінчити вищу школу. Там, де сходяться всі дороги Європи, де люди живуть і мудро, і сито, де тіло і дух знаходять собі належне поле, — там треба школитись братам Морозам. Андрій і Ольга кожної осені від’їжджають до Швейцарії. Їх проводять старий Григор, Іван, Мар’яна. Петро живе в Києві. Це місце для нього створене. Не треба ніякої Італії, ніякого Неаполя. Це Неаполь сходу в таких просторах і таких можливостях, що ніякий інший Неаполь не може з ним рівнятися. А до всього ґрунт, тисячоліття, Дніпро, що лучив і ще лучить головці моря головних культур. Ні. Для Петра тільки Київ. Ніяка Москва і ніякий Петроград. Треба тільки віллу на Ірпені — і цього для нього вистарчить. Він буде відвідувати Париж чи Лондон. Краще навіть Лондон, Іванові все ще імпонує старий англійський вертеп серед морів і океанів, закиданий біржами і ненаситний на всі добрі речі. Петро буде там поповнятись, чи, краще, оформлюватись, що, зрештою, йому вже і не так то потрібне, після Рєпіна, після Мурашка, після Нарбута. Хто зможе дати йому більше, ніж ті незмірні душі? Пікассо чи Ван Ґоґ, чи Мане? Ті, що переросли саму фантазію і перейшли межі, за якими направду кінець. Ні. Ми ще поживемо. Ми ще будемо такими, як є — природою і добрим, міцним, жилавим куском тіла, наповненого живим і безмежним духом. А Таня вийде заміж. Таня — незрівнянна і вічно повна морозівського — від батька — чару, сили і стійкості. її характер дасть раду з усім, що б не було, але амбіцією Івана не лишити сестру попасом, а підтримати її. Дати їй розмах. Вона повинна виїхати до Києва або Одеси і, як захоче, хай продовжує науку в університеті. Здається, вона має нахил до медицини. Хай буде в морозівській родині бодай один медик. Це досить не зла позиція, коли брати російські умови. Головне, щоб знайшлася їй відповідна пара. Водяний? Хто зна. Він не має ще повного означення, а царський гвардієць — це ще не останнє слово. Таня мусить бути інтелігенткою, матір’ю і жінкою, закроєною на ширшу, більшу і цікавішу скалю. І вона має всі на це дані. Тільки треба миру, тих потрібних людських умов, серед яких громадянство імперії може знайти себе і належно себе проявити.