— Андрію! Не забудь, що час тікає…
Ольга дивиться на Івана. Майже без перерви. Він їй направду подобається. Байдуже відповідає на питання Водяного, який, до речі, вже кілька разів вставав і щось шептав Тані. Андрій зайнятий старшими дамами, і вони обидві ним зачаровані. Такий вихований, такий делікатний, такий уважний. Наталя Петрівна з усмішкою йому дякує, Марія Олександрівна також, але Ольга ні разу ще не глянула в його бік. Тим самим віддячується і Андрій. Для нього тут, у цьому просторі нема ніякої Ольги. Старий Григор уже взяв свою норму. Він щасливий, щасливо втомлений і погідний. Дивиться на всіх, всі йому подобаються. Тепер йому тільки встати, піти до своєї комірки і прилягти. Нікуди він не поїде з тими швидкими молодиками, бо навіть Афоген Васильович, незважаючи на сорок років педагогічної діяльності, в порівнянні з ним ще молодик.
А молодь наглить їхати, їхати! Кудись їхати. Дуже швидко їхати. Вже почали вставати вперемішку, хто коли, переходити, пересідати. Петро став розважати, і все довкруги сміється. Його гумор дуже обережний, завжди дискретний[25]; між іншим, Катерина Львівна відограє в його мові поважну роль. Власне кажучи, вона дає йому найбільше матеріалу. То вона надто заздрісна, то знов надто цнотлива. Вона любить, наприклад, ту, так звану турецьку халву, і один добродій продав їй замість халви зубний порошок. Всі сміються.
— Ну, не видумуй, не видумуй, — добродушно відгороджується Катерина Львівна.
— Катю! Признайся, що я кажу правду, коли я тверджу. що ти найбільше боїшся мишей. І одного разу одна маленька миша звела на ноги весь наш будинок в Києві, — продовжує Петро.
— Ну, не весь. Перебільшуєш.
— Кажеш — не весь? Не прибігав двірник знизу і не дзвонив за поліцією?
— Це, Петре, нецікаво, — закінчує добрим тоном Катерина Львівна.
Гості зайняли всі кімнати. Всі двері нарозтіж. Вітальня наповнена теплом. Андрій світить ялинку. Ольга атакує Івана.
— Іване Григоровичу. Ми тоді не договорили…
— Можемо договорити зараз, — каже Іван, не пам’ятаючи, коли і чого між ними недоговорено.
— Пам’ятаєте? Тоді у нас…
— Ах, тоді. Так, так. Прошу! Дуже прошу.
— А перш за все мушу сказати вам кілька компліментів.
— Кажіть, Олю!
— Можна вас взяти під руку.
— Можна, Олю!
— Ви мали блискучу ідею, коли одягли цей фрак. Я так давно не бачила людей у фраках, а це втрата. Особливо личить фрак вам.
— Це, Олю, не моя ідея.
— Не ваша?
— Андрієва.
— Знаходжу все у вас чудовим. Все. Цей ваш хутір. Яка шкода, що я не була у вас скорше, — швидко заговорила Ольга. — Як прекрасно розвішені картини. Це, напевно, Петро Григорович.
— Ні, Олю! Це також Андрій. В нас усі естетичні ефекти виконує Андрій. Андрій є нашим мотором краси.
— Находжу вашу скромність гідною уваги.
— В чому вбачаєте мою скромність?
— В усьому. Всі свої гарні вальори[26] переносите на інших.
— Як це розуміти, Олю?
— Я переконана, що ви в основному даєте всьому тон.
— О! Дякую. Не в усьому. Я — тільки господарка. Я хазяїн! Я матерія. Петро, Андрій і Таня — душа нашого хутору. Навіть не так Петро. Петро — Київ. Він весь час поза обрієм. А хутір живе своїм життям. Це наш, чисто наш хутір. Огнище. На чолі з нашим батьком і Танею, нашим серцем.
— А як ви дивитесь на мене?
Іван трохи заскочений. — Дуже просто. Ви прекрасна панна!
— Я вам подобаюсь?
— Певно.
— Дуже?
— Олю! Ви мене підводите. Я не маю відваги сказати повну правду.
— Чому?
— Тому. Дуже просто — чому. Я, ви знаєте… Я вже людина старша. Ви, Олю, молода, гарна, своєрідна, і я ніяк не маю права втручатись у ваші чисто, я б сказав, інтимні, ваші дівочі… ну, переживання.
— А як я дозволяю?
— Глибоко вам зобов’язаний, але я сам… Ви знаєте.
— Я нічого не знаю. Я хочу знати.
— Не раджу вам, Олю, знати всі речі нараз.
— Нараз? Хто каже — нараз. Ступнево. Знаєте, що мене цікавить? Філософія!
— Прекрасно! Яка саме?
— Позитивізм.
— Що під цим розумієте?
— Пізнання істини в реальному. Ви, я, світ. Я трохи п’яна, і я не можу як слід висловитись.
— Я, Олю, майже нічого не розумію в цій ділянці.
— В філософії?
— В філософії.
— Ви — чудовий об’єкт. Ви модель. Ви душа! І цим саме ви для… вартісні для філософських, дозвольте сказати, виявів. А філософія дає загальне тло. Ви не думаєте? В філософії можна знайти все, і почуття, коли ми його маємо, без філософського німбу тратить половину на вартості. Вас дивує, що я це кажу?
— Дивує, Олю. Я не сподівався.
— А прочитайте ви Башкірцеву. Вона у дванадцять років краще ці справи знала. Я повторюю чуже, вичитане.
— Про це можете говорити з Андрієм. Він..
— Філософія, — поспіхом говорила далі Оля, — дає мені силу, і тому я нею цікавлюся.
— Правильно, — каже Іван, але його перестає цікавити ця тема. Він дивиться понад голови — де інші, де Мар’яна, де Андрій. Цей час запланований для відпочинку, але чи запряжені коні, чи все готове…
— Ми їдемо зараз до Гісина, — каже Іван підкреслено.
— Що це таке?
— Це наш ліс.
— Ліс?
— Так. Там будемо спускатись. Ви вмієте на лижвах?
— Ні.
— На санчатах?
— Так. І на ковзанах.
— Там є все. Ліс, луг, гора, лід. Накладемо багаття.
— Прекрасно! Чудово! Укладаймо план.
— План має Андрій!
— Я з вами!
— Я якраз на лижвах. Це мій улюблений спорт.
— А на ковзанах?
— Я затяжкий на ковзани.
Іван шукає поглядом Андрія. Даремно. Він у себе, власне у кімнаті Петра. Він і Мар’яна. Між ними жива, затята суперечка. Андрій говорить, як коса.
— Так, так… Власне так, Мар’яно Миколаївно. Ви знаєте ці речі, не перечу, але в одному ви не добачаєте. Саме в цьому найтоншому. Ви кажете — тон. Так, тон. Наше ухо це вичуває. Ми настроюємось. Але любов мусить бути трагічною. Вона цього вимагає. Любов саме тому любов, що вона вимагає жертви, інтриґи, живого м’яса. Вона драпіжна, і я знаю з тисячі романів, що її драпіжність і є тією ціллю, до якої вона стремить. Я спостерігав інколи, Мар’яно Миколаївно, що люди, які не мали ніяких злих намірів, що є добрі, м’які, зненацька стають деспотами. Придивишся: що сталося? Виявляється — вони закохались, і така вам чудова маленька жіночка, таке ніжне єство стає деспотом, тигром. Ні?
— Є різні вияви, — каже Мар’яна.