Під шопою стоять ще одні залубні, високо вимощені горохвинням. Старий Григор, Таня та Іван їдуть у гості до Ліпляви. Там їх давно чекають і не можуть дочекатися. Двоюрідний шваґер Микита сказав: — Григоре! Знать — не знаю! Не приїдеш — повік гніваюсь.
Незабаром у двір з розгону влетіла пара знаних Микитиних каштанів з балабонами. Видно, терпець урвався, і сам пригнався до Морозів. Коні в Микити — подив для цілого довкілля. Один тільки Григор байдуже ставиться до цього явища — либонь, не любить надто великої пихи, а Микита радий почути від шваґра слово про своїх укоханих каш танчиків.
Але треба з честю признати — пиха не пиха, а Микита любить цю добру, гарну Божу тварину. Сам він простий простяк — старосвітський кожух, китастий червоний пояс, чорна вовниста шапка, але коні повинні, мов лебеді, гнути шиї і блищати, мов світло. Така вже, бачите, дивна вдача у того Микити.
О, Микита прибув недаремно. Ні. Він вимагає, щоб їхали до нього всі, як один, бо на те Бог і дав нам свято, щоб ми, родина, зійшлися, випили, заспівали, як слід, разом, по-чесному-людському. Він уже й так цілі два дні чекає і не може дочекатися, але вже цей третій день — його день, і йому належного він не попустить. О, що вже ні, то ні!
Пляшку самогону-перваку, як годиться добрим людям, привіз з собою, щоб на почекання, за добре здоров’я, з Різдвом Христовим випити, а при тому, на здивовання всіх, дістає зі свого коша пшеничного книша та велетенську, у кілька скрутків, ковбасу. У Морозів такої — справжньої, старосвітської, з часником і гірчицею уже не роблять, і Микита, нівроку йому, повний пихи, частує своїх спанілих кревних доброю, як то було в старину, поживою. І Сопрон, і Іван, і старий Григор, а найпаче Петро цілком поділяють ці добрі наміри Микити.
— З Різдвом Христовим — дай, Боже, Григоре! Цілуються твердо й соковито. Всі по черзі до малого й найменшого.
— Ану, Григоре, хильнемо! Дай, Боже! — наливає собі першим Микита й виливає, ніби до відра, без зайвих слів, до свого великого рота старосвітську гранясту чарку, яку також привіз з собою за пазухою.
Випивають також по черзі і не минають найменших, Татяна приносить у поливаній мисі жирну смажену капусту, сама також випиває одну гранясту, по хаті заходили похитом веселі люди, і їм здається, що вони плавають у густім і теплім тумані.
На дворі стоять у запряжі і їдять з опалки конюшину коні. Татяна нашвидку передягається в оксамитову, вишневу корсетку, у картату червону плахту, взувається в чобітки з підківками, на голову бере тернову хустку.
— Е, Татяно! То з тебе, як сказано, справжня Морозиха виходить! Нагадуєш покійну матір! Тільки у лицях пішла в батька — добра кров, що й не кажи!
— Жартуєте, дядьку Микито! — Які там, серце, жарти!
Татяна й сама дивується. Цілими роками лежало у скринях її убрання, а ось якраз прийшло до речі. І чує сама себе в ньому міцно, певно і легко. Здається, полетіла б чи одразу пішла б у танець. Шкода, що не одягнула того вчора, як був Водяний.
А Микита гордий-прегордий зі своїх кревних і не дає нікому з них спусту. Правда, що вони пішли ніби вгору, а він лишився при землі, так трохи позаду, однак Микита ніяк не пасує, і ніхто з його родини не думає також пасувати.
— Ну, так їдемо! — наглить Микита. Пляшка випита, як не було, але вноситься нова від Морозів.
— Ні, ні, ні! О, то вже ні! — вибухає Микита протестом, але що те йому помагає. — От так ще по чарці на здоров’я! — і Микита добре знає старосвітські порядки добрих господарів, які ніколи зроду не їхали в гості і не верталися з гостей порожняком. Зупини також серед ночі і серед дороги, гребни в соломі… Знайдеш усе, чим жива душа — і пироги, і ковбасу, і пляшку, і навіть чарку, бо людина має скрізь чутися ситою та незалежною. А частувати — це привілей людей добрих і маючих, як то Бог у своїх приказаниях приказав: "Не пожелай жени іскренього твого, ні вола його, ні пирога його, а почастуй його — і то так, щоб ледве доліз до своєї хати". Ге! То старі приказания! І немає на це іншої ради.
— А що це таке, Микито, з ночі горіло? — питає старий Григор Микиту, щоб надати мові поважності. В селі-бо скорше йдуть вістки.
— Та то згоріла окономія Демидова, — каже між іншим Микита.
— Ого-го! А було таке багатство. І свята не побоялись.
— Що таким, Григоре, свято? Ну, але… Е, хлопці! Їдьмо! Та виходьте! І ви, Катерино Львівно. Шкода тільки, що Андрійка нема, а наші дівчата казали й наказували, щоб привіз його. Там така вам дяківна за ним тужить та конає. Раїса! Дівчина первий сорт!
Нічого нікому не помогло. Микита є Микита. Двоє навантажених залубнів виїхало в розбушовану Ліпляву. Кожна хата гуляє. Співає кожне дерево. Плавом пливуть розсвятковані люди, давно вже не знаючи такого Різдва. В Микити столи у всіх трьох покоях гнуться від їжі і питва. Його Югеня, завжди скромна й непомітна, зараз пишна й широка, мов пава, а дочки Наталка й Маруся одягнули свої залежані оксамити та шовки. Наталка ще пишніша за матір — така вже вона викапана батькова дочка. До Морозів вона не пнеться, бо рід їх тримається мужицького пня, але має вона свою вагу і міру. Всі Боровики тримаються при батьківських порядках, та при корівнику, та при полі. Наталка в усьому заміняє свого брата Кирила, що пішов був і там десь у мазурськйх багнах поліг. Вона і в полі, і на дворі, і долоні в неї міцні та тверді, і щоки свіжі, мов зрілий овоч. От Маруся — та вже пішла у матір — тендітніша і тиха, однак і ця не спустить у господарстві.
Сьогодні у Микити, як сказано, празників празник. Це вже третій день, і тут вся незчисленна рідня. Тут і сусіди, і дяк Гавриїл з дячихою і дочкою Раїсою. Микита тримається всіх і вибору не робить. Морозів шанує, бо то своя кров, але ось у Микити сидить другий шваґер Іван, також своя ніби кров, але це вже з тих Калиниченків, що тобі ні кола, ні двора, зовсім, прости, Господи, голота, а до всього ще й пащекувата, бо чваниться своєю недотепністю і бляузкає, де треба і де не треба, на кожного, що має більше від нього. Морози також добре знають того Івана, і не було весни, щоб їм не довелося догодовувати до нового його сім’ю. Ніхто того не знає, бо сам Григор таким не хвалиться, а Калиниченко не з таких, щоб сказав добре слово.