Бо не вмію прясти;
Циганка:
Із-за гаю виглядаю,
Щоб сорочку вкрасти.
Циган:
Ходім, стара,
До шатра,
Фун-фун-фунфора,
Проживем без хати.
Танцюючи виходять. Входить шляхтич:
Шляхтич:
А цо, панове?
Я із дзяда, із прадзяда
Уродзони єстем шляхціц.
Билем ве Львове,
Билем в Кракове,
Билем в Кійове,
А тераз єстем
У ясновельможного пана
Гетмана,
Ктурему до нуг падам,
Жиче здровя і на многая літа!
Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):
А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!
Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:
Шляхтич:
Цо ти, едукована кобіто, мувіш?
Як Бога кохам,
Я сам тшидзесцє козакуф забіє.
А між тим за сценою чути спів "Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні..."
Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.
Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!
Коли траплялось кому у степах бувати,
То той може прізвище моє угадати.
А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката,
Так зовуть, як набіжить на якого свата.
Жид з біди за рідного батька почитає,
Милостивим добродієм ляхва називає.
А ти як хоч назови, на все позволяю,
Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.
— Бачиш, Андрію, і тут політична ілюзія.
— Ціла поява запорожця, на мій погляд, дядьку, носить політичний характер.
— По зовнішньому вигляді видно, що симпатії шкільної молоді по його боці.
— Але тільки зверху. Зі слів і вчинків щось друге виходить.
— Що саме?
— А ось те сумовите "колись". Колись запорожець силу мав. Тепер він останки тієї сили розтрачує на марну лайку та на бійку з ким попало, направо й наліво, зі шляхтою, з жидами, навіть з уніатськими попами. Ось, бачите, як він їх лає і вбиває, замість вести планову боротьбу на ширшу, загальну справу.
Правда, як кінь в степній волі,
То так козак не без долі,
Куди хоче, туди скаче,
За козаком ніхто не заплаче.
— Твоя правда, Андрію, "куди хоче, туди скаче" — краще не можна схарактеризувати нинішнього запорозького завзяття.
Мотря слухала розмови гетьмана з Войнаровським і сумними очима дивилася на гарну постать запорожця і на пусті його вчинки. Показати б їм цей вертеп, може б, побачили себе, як у кривому зеркалі.
Ще кілька сценок з дядьком Климом, з дячком бакаларем і зі свинею. Дядько Клим рішається свиню дякові на школу дати, бо вона вже давно хотіла здихати.
Гетьман сміється:
— Це ж знамените. Сатира на нашу прихильність до освіти.
А дяк ще й дякує:
Ми вашу обречену жертву,
Хотя живу, хотя мертву,
Co благодарностю приємлем.
В тій подяці — верх іронії. Глядачі сміються, аж за боки беруться.
А дядько Клим обертається до публіки й говорить:
— Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.
Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.
Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як "реєнт" роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:
Що в пана Івана по його двору — святий вечер!
Сам Господь ходить з трьома святими,
З трьома святими із янголами.
Що перший янгол у Бога просить:
Ой пошли. Боже, пану Івану,
Пану Івану у полі долі:
У полі долі — густеє жито,
Густеє жито, частії снопи!
А другий янгол у Бога просить:
Ой, пошли. Боже, пану Івану,
Пану Івану в пасіці долю:
Тисячу роїв, сто бочок меду.
Сто бочок меду, сто пудів воску!
А третій янгол у Бога просить:
— Ой пошли. Боже, сьому хазяйну у дому долю:
У щастю жити. Бога хвалити,
Слави добути, щасливим бути, святий вечер!
Гетьман киває головою, дякує за колядку. Так ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж її честь віддати.
Та жала панна шовкову траву,
Ой, рано! Ой, рано-рано зійшло сонечко
Кохано!
І загубила вона золотий перстень, і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, як та ягода.
— От і шукати варта, — жартує гетьман. Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили. Перед гетьмана виступає наймолодший бурсак, ще дитина. Гарненький, сміливенький, мабуть, його ціла бурса любить. Поправив ковнір, відкашельнув, рецитує:
Ось юж і я студентик маленький,
До науки пильненький,
З новиною ся ставлю,
Вашмосці не забавлю,
Бо давно ся готовал,
Аби з вами розмовлял,
Только слухайте пильно,
Повім вам неомильно:
Христос ся нині народил,
І всіх нас увеселил,
Тоє од мене приймайте,
А мені коляду давайте.
Кланяється головою, як той коник-табунець на свіжій траві. Хлопчик усіх до себе відразу прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує.
— Такий маленький, і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам "повінчувати", добре, що не заков'яз по дорозі.
— У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша. Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде туди, де наготовлені святкові дарунки. І других бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана, кланяючись йому в пояс.
Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її.
— Finita la comedia [55], — каже гетьман до Мотрі. Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з востока, чорт біля ангела небесного.
— Як у житті, милосте ваша, — відповідає Мотря.
— Як у житті, — повторяє гетьман. — А нам здається, що наш вертеп вічний.
— Нема нічого вічного на світі.
— А слава?
Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано. Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Остатки страв у хрусталевих тарілках біля коминка покладено.