Мцирі

Вкушая, вкусих мало меда и се аз умираю.
1-а Книга Царств.

Не боячися ворогів
За гранню приязних штиків.

2
Російський генерал колись
Переїжджав із гір в Тифліс.
Маленького він бранця віз.
Той захворів. Не міг знести
Шляхів гористих тяготи.
Він був, здавалось, літ шести;
Як сарна дикий, боязкий,
Як очерет слабкий, гнучкий,
Але йому недуга зла
Могутність духу надала
Його батьків. Він мовчки звик
Страждати — навіть тихий крик
З дитячих уст не вилітав,
Він знаком їжу відхиляв
І тихо, гордо умирав.
В одному із монастирів
З жалю чернець його пригрів,
І бранець залишився там,
Врятований ченця дбанням.
Та він цуравсь дитячих втіх,
Тікав спочатку від усіх,
Самотній, мовчазний блукав
І, дивлячись на схід, зітхав
В печалі серця неясній
За домом в рідній стороні.
Та до полону в чужині
І мови звик кінець кінцем;
Охрещений святим отцем,
Не знаючи, що значить світ,
Уже хотів юнацьких літ
Ченця обітницю ректи,
Як він, під кровом темноти
У ніч осінню щез. Густий
Кругом стояв на горах бір,

Три дні дарма його між гір
Шукали, а, проте, знайшли
В степу зомлілим, підняли
І в монастир перенесли;
До невпізнання зблід він, схуд,
Ослаб, немов хворобу, труд
Важкий чи голод він зазнав.
На запитання він мовчав,
Огонь життя у нім згасав;
І став близьким його кінець.
Тоді приніс йому чернець
Свої вмовляння і мольби;
їх гордо вислухав слабий,
Підвівся, рештки сил зібрав
І довгу мову розпочав:
З
"Що сповідь слухати мою
Прийшов, — подяку віддаю.
Все ж стане легше, як скажу
Комусь, що в серці я ношу.
Та людям не робив я зла,
І через це мої діла
Не буде вам користі знать,
Чи ж можна душу розказать?
Жив мало, ще й в полоні я.
Віддав би два таких життя
Я за один тривожний день,
Коли б спроможний був лишень.
Я знав одної думи власть —
Одну — та полум'яну страсть,
Що, як черв'як, в мені жила,
Спалила душу всю дотла;
Я, гнаний нею, поривав
Від темних келій та відправ
В чудовий світ, де зброї дзвін,
Де скелі досягли хмарин,
Де люди вільні, як орли.

Цю страсть серед нічної мли
Живив я тугою й слізьми,
І перед небом і людьми
її уголос визнаю,
Мене ж простити не молю.
4
"Старик! Я вже не раз чував,
Що ти мене урятував —
Навіщо?.. Раб сумних думок,
Грозою зірваний листок,
Я виріс, як в неволі птах,
Дитя душею і монах
Судьбою. Я сказать не міг
Нікому двоє слів святих,
Слів "батько" й "матір". Ти, старик,
Хотів, щоб я отут навік
Від любих цих імен одвик,
Даремно: звук їх дорогий
Родивсь зі мною. Навкруги
В людей я бачив друзів, дім,
Вітчизну, а на життьовім
Шляху моїм я не зустрів
Не тільки милих душ — гробів.
Я марних сліз не проливав,
Присягу в серці проказав:
Колись хоч на єдину мить
Гарячі груди притулить
До інших, як мої, палких,
Хоч незнайомих, та близьких.
На жаль, судилось мріям тим
Зів'яти в розквіті своїм,
Мені ж, як жив, на чужині
Сконати тут в самотині.
5
"Мене могила не страшить.
Говорять, там страждання спить

В холодній, вічній тишині,
Та жаль згубить життя мені.
Я молодий... Чи буйних мрій
Не знав ти в юності своїй?
Не знав, чи з пам'яті пустив,
Що й ти ненавидів, любив,
Що мліло серце, як здаля
Ти бачив сонце і поля
Із вежі, де, немов струмок,
Свіжить обличчя холодок,
І де порою голубок,
Дитя чужини, на шляху
В шпарині муру від страху
В грозу ховається лиху.
Хай пишний світ тобі обрид;
Тебе позначив років слід,
Ти кволий, від бажань одвик.
Байдуже це! Ти жив, старик!
Ти жив, ти маєш що згадать —
І я ж бо міг життя спізнать!
6
"Ти хочеш знать, що бачив я
На волі? — золоті поля,
Горби, які вдягли вінок
Дерев, що, як брати, танок
Шумливо ведучи кружний,
Веселий гомін ширять свій.
Громаддя скель, полеглі в тінь,
Я бачив. Водяна бистрінь
Безжально роз'єднала їх.
Збагнув я зміст їх дум сумних,
Відчути дано це мені.
Вони обійми кам'яні
Простерли, й протягом сторіч
Стремлять одна одній навстріч;
Та дні минуть, минуть літа,
І скель не здійсниться мета.

Хребтів гірських я бачив стрій.
Вони химерніші від мрій
Були на світовій зорі:
Курились, ніби вівтарі,
Шпилі їх в небі голубім,
І хмароньки, легкі, як дим,
Таємний кинувши нічліг,
На схід свій направляли біг,
Неначе караван ясний
Птахів залітних з чужини.
І бачив я крізь тумани
В снігах, що сяли, як алмаз,
Могутній і старий Кавказ;
І легко так було в цей час
Моєму серцю, а чого —
Не знаю я і сам цього.
Таємний голос шепотів,
Що я також колись там жив,
І стали в пам'яті мені
Яснішими минулі дні.
7
"І пригадав я батьків дім,
Міжгір'я наше і над ним
Аул, що ліг спочити в тінь;
Я чув — вечірня далечінь
Гула від тупоту отар,
Що повертались до кошар,
Чув гавкання знайомих псів.
Смаглявих я згадав дідів,
Що в ясні літні вечори,
Як місяць дивиться згори,
З поважним виглядом не раз
Сиділи біля саклі в нас.
Кинджали довгі я згадав,
їх піхви в золоті оправ...
Це все, неясний сон немов,
Пройшло передо мною знов.