Закляклий, спав глибоким сном
Хоча б озвався хорустіль,
Чи коника бадьора тріль,
Чи белькотанням течія
Струмочка... З шелестом змія
Повзла в сухому бур'яні;
Блищала спина в жовтині, —
Здавалось, написи ясні
Вкривають золотом клинок...
Черкаючи сипкий пісок,
Обачно ковзалася в нім,
То гралась, пестилась, трійним
Нараз звиваючись кільцем,
То, ніби вражена вогнем,
На землю кидалась жарку,
Щоб зникнути в чагарнику...
23
"Так тихо, світло в вишині
Було — крізь пару вдалині
Чорніли дві вершини гір.
Виднівся там наш монастир.
Внизу Арагва і Кура,
Обвившись стрічкою срібла
Округ зелених островів,
В корінні шепітких кущів
Так легко, дружно мчали вдвох...
Я був далеко від обох.
Хотів підвестися було:
В очах все обертом пішло.
Хотів гукнуть: язик сухий
Був нерухомий, мовчазний.
Я умирав. Здалось мені
У передсмертній маячні,
Що я лежу на свіжім дні
Ріки глибокої — була
Навколо таємнича мла.
І спрагу, що в мені завжди
Жила, гасив струмок води —
Струмок морозяний, що біг
З дзюрчанням вглиб грудей моїх...
І лиш заснути я боявсь, —
В такому щасті я купавсь...
А надо мною угорі
Гуляли хвилі в дивній грі,
І сонце крізь кришталь води,
Як місяць, сяло з висоти.
Барвисті рибки табуном
В промінні бавились кругом.
Я згадую одну із них:
Вона була між інших всіх
Така привітна і близька.
Горіла золотом луска
На спині в неї. І вилась
Круг мене рибонька якась,
Дивилась з ніжністю сумна
Очей зелених глибина...
І, захват збуджуючи мій,
Рибинки голос срібляний
Мені щось дивне шепотав,
Співав і знову замовкав.
Він говорив: "Моє дитя,
Не йди з річного дна:
Привітне у воді життя,
Тут свіжість, тишина.
Покличу я сестер моїх.
Ми танцем круговим
Розвієм сум очей твоїх
І душу звеселим.
Засни! М'яка твоя постіль
Прозорий твій покрив.
Минуть віки під гомін хвиль,
Під говір дивних снів.
0 милий мій, не затаю,
Що я тебе люблю,
Люблю, як вільну течію,
Життя й ріку мою..."
1 довго, довго слухав я;
Бриніла тихо течія,
Бриніння хвиль — мені здалось
З словами рибоньки злилось.
Тут я знетямивсь. Світло дня
В очах погасло. Маячня
Мене покинула слабким...
24
"От ви й знайшли мене таким...
Що сталось далі, знаєш сам..
Кінчив я; вір моїм словам
Або не вір їм, байдуже.
Одним журюся я лише:
Мій труп холодний і німий
В землі не тлітиме моїй,
І повість іспитів гірких
Ніколи в стінах цих глухих
Не збудить жалю й співчуття
До скорбного мого життя.
25
"Прощай же, отче... руку дай:
Відчув? Моя гаряча вкрай,..
Цей пломінь від юнацьких днів
В моєму серці потай жив.
Поживи більш нема йому,
І він пропік свою тюрму
І пробуває знову з тим,
Хто за законом віковим
Дає страждання й спокій всім...
Та що для мене в тім? В раю,
У понадхмарному краю,
Хай душу прихистять мою...
Дарма! За декілька хвилин
Між скель стрімчастих і бистрин,
Де я в дитинстві пустував,
Я б рай та вічність проміняв...
26
"Коли я стану умирать, —
І, вір, тобі не довго ждать —
Ти накажи, щоб піднесли
Мене до саду, де цвіли
Акацій два кущі рясних...
Трава така густа між них!
Там віє холод запашний,
На лист прозоро-золотий
Проміння падає ясне.
Покласти там звели мене.
В блакитне сяйво дня пірне
Мій-зір тоді в останній раз.
Відтіль видніється й Кавказ.
І, може, з гордих верховин
Мені привіт прощальний він
Пришле з холодним вітерцем..
І рідний звук перед кінцем
Ізнов моїх торкнеться вух!
І я гадатиму, що друг
Чи брат в сердечному дбанні
Втирає смертний піт мені
З обличчя і співа пісень
Про край, омріяний лишень...
Я з тою мрією засну,
Й нікого я не прокляну".