Ще не минула й перша зима Віктюрнієнового перебування в Парижі, а молодий граф уже встиг узяти в нотаря Кардо, який і не думав скористатися своїм правом на умовляння, таку дрібничку, як тридцять тисяч франків поверх суми, що її Шенель йому виділив на два роки життя. Про цю "дрібничку" Віктюрнієн довідався лише тоді, коли нотар відповів надзвичайно ввічливою, але рішучою відмовою на нове прохання дати грошей; відмова була тим несподіванішою й неприємнішою, що д'Егріньйон напередодні програв у клубі шість тисяч франків і не міг туди повернутися, не сплативши боргу. Переконавшись у непохитності нотаря, який уже й так "позичив" йому тридцять тисяч франків, негайно написавши про це Шенелю і водночас повсюди роздзвонивши про свою довіру до улюбленця прекрасної герцогині де Мофріньєз, д'Егріньйон мусив запитати в нотаря поради, де йому взяти грошей, бо йшлося про борг честі.
— Випишіть кілька векселів на банкіра, який веде справи вашого батька і віднесіть їх до паризького банку, з яким він зв'язаний; ваші векселі, думаю, там дисконтують, а потім ви напишете рідним, щоб вони повернули цю суму банкірові.
Становище здавалося безнадійним, і тут внутрішній голос підказав молодому графові ім'я дю Круазьє, про чию ненависть до аристократів Віктюрнієн і гадки не мав — адже він не раз бачив, як той підлабузнюється до знаті. Отож він написав цьому багатієві вельми невимушеного листа, повідомляючи, що виписав на нього переказний вексель на суму в десять тисяч франків і що гроші йому повернуть або пан Шенель, або панна Арманда, як тільки одержать від нього письмове повідомлення. Потім Віктюрнієн відіслав два зворушливі листи Шенелю й тітці. Перш ніж стрибнути в провалля, молоді люди проявляють чудеса спритності й винахідливості, і їм у всьому щастить. Того ж таки ранку Віктюрнієн довідався, з якими паризькими банкірами веде справи дю Круазьє. Це були брати Келлери — їхнє прізвище та адресу назвав йому де Марсе. Де Марсе знав у Парижі все. Келлери без заперечення видали д'Егріньйонові під розписку суму, вказану у векселі: вони заборгували дю Круазьє.
Але картярський борг виявився дрібничкою супроти інших витрат Віктюрнієна. Рахунки посипалися на нього дощем.
— Отакої! Бачу, тебе обсіли дріб'язкові турботи! — сказав Растіньяк, навідавши д'Егріньйона якось уранці,— Ти даєш лад рахункам? От не сподівався, що в тобі стільки міщанського духу!
— Тут мимоволі станеш міщанином, хлопче. В мене неоплачених рахунків уже тисяч на двадцять із лишком.
Де Марсе, який заїхав до д'Егріньйона, щоб повезти його на кінські перегони з перешкодами, дістав з кишені елегантного гаманця, витяг звідти двадцять тисяч франків і подав йому.
— Ось найкращий спосіб не розтринькати ці грощі,— сказав він.— Я сьогодні вдруге радію, що виграв їх учора у свого шановного татуся, лорда Дадлі.
Ця чисто французька люб'язність полонила д'Егріньйона, який наївно повірив у щиру дружбу де Марсе; отож він не став платити боргів і витратив усі двадцять тисяч на розваги. А де Марсе з невимовною втіхою спостерігав, як д'Егріньйон — за виразом, поширеним у середовищі паризьких чепурунів — усе глибше "загрузає" в боргах і, прикидаючись його другом, ще й надавлював йому рукою на плече, щоб той швидше пішов на дно, бо він заздрив Віктюрнієнові; адже герцогиня умисне розголошувала свої взаємини з д'Егріньйоном, тоді як від де Марсе колись вимагала збереження їхнього зв'язку в глибокій таємниці. А втім, цей чепурун належав до тих жорстоких насмішників, яким зло приносить не меншу радість, аніж туркеням — лазня. Отож, коли де Марсе здобув на кінських перегонах приз, і всі учасники закладу зібралися біля заміської корчми, де вони щойно поснідали і спорожнили кілька пляшок доброго вина, підступний денді сказав, сміючись, д' Егріньйонові:
— А вони твої, оті рахунки, через які ти так стривожився?
— Чого б йому тривожитись, якщо рахунки не його? — зауважив Растіньяк.
— Чиї ж вони, як не мої? — здивувався д'Егріньйон.
— То ти не знаєш, у якому зараз становищі герцогиня? — мовив де Марсе, сідаючи на коня.
— Ні,— відповів заінтригований д'Егріньйон.
— Ну, то слухай, мій юний друже,— сказав де Марсе,— і запам'ятовуй: тридцять тисяч франків вона заборгувала Вікторіні, вісімнадцять тисяч — Убігану, має також по одному рахунку в Ербо, в Натьє, в Нуртьє, в Латурів — от уже сотня тисяч франків і назбирається.
— Бідолашний ангел! — мовив д'Егріньйон, піднявши очі до неба.
— Ось чого варті її крильцята! — глузливо вигукнув Растіньяк.
— Тому вона й заборгувала стільки, що вона ангел,— заявив де Марсе.— Але ми знали чимало ангелів, що потрапляли в подібне становище,— провадив він, переглянувшись із Растіньяком.— Жінки доводять нас до розчулених сліз, твердячи, що вони нічогісінько не тямлять у грошах, у такі справи вони, мовляв, не втручаються, це їх, бачте, зовсім не обходить. Вони лише гості на "бенкеті життя", як висловився вже не пригадую який поет, що помер у притулку для бездомних.
— Звідки вам відомо про її борги — адже навіть я нічого про них не знаю? — наївно здивувався д'Егріньйон.
— Ти довідаєшся про це останнім, як і вона останньою довідається про твої борги.
— А я думав у неї сто тисяч річного прибутку,— признався Віктюрнієн.
— Її чоловік,— вів далі де Марсе,— розлучився з нею і, щоб заощадити кошти, живе в своєму полку, бо в нашого дорогого герцога теж є деякі боржечки. Та ви що, з неба впали? Беріть приклад з нас, навчіться підраховувати борги своїх друзів. Панна Діана (за це ім'я я її й покохав), Діана д'Юкзель вийшла заміж, маючи шістдесят тисяч франків річного прибутку, а ось уже вісім років її дім поставлений на таку широку ногу, що обходиться їй не менше як у двісті тисяч франків на рік. Отже, не підлягає сумніву, що нині її маєтки заставлені на суму, яка набагато перевищує їхню вартість. Одного чудового дня вдарить грім, і ангел кинеться навтіки, переслідуваний... самі розумієте ким. Звичайно ж, судовими приставами, які не посоромляться засадити ангела за грати, як вони засадили б кожного з нас.
— Нещасний ангел!
— Атож, голубе, життя в паризькому раю обходиться недешево, адже доводиться щодня білити собі щоки та чепурити крильця,— докинув Растіньяк.