— Ну, добре, добре, завтра візьму тебе в Калинівку,— сказала мати. А по хвилі додала застережливо: — Тільки дивись мені!
Як не радіти! Калинівка лежала не за сімома морями, та все ж таки Михалко не бував там ні разу. Коли треба було купити м'яса чи риби, то мати вирушала на базар у сусіднє село, а в районний центр навідувалася тоді, коли вже геть зовсім у когось із сім'ї згоряли чоботи, або ж лахманину яку нагледіти, чи — не так уже й часто — хустку для себе.
У Калинівці були паровозоремонтні майстерні, де працювали кількоро дядьків із їхнього села. Ці дядьки ходили в блискучому засмальцьованому одязі, а на головах мали не менш засмальцьовані картузи. В Калинівці, розказували, тричі на тиждень пускали кіно (а в неділю — то й двічі на день), у їхнє ж село пересувка якщо з'являлася вряди-годи, та й то Михалка гнали втришия, мусив попід ногами пробиратись або через розбите вікно, щастило ж рідко...
Вдосвіта мати тільки підійшла, щоб розбудити, а він уже з розплющеними очима лежить.
— Ти що, цілу ніч не спав?
— Еге ж, заснеш! А ви візьмете та й підете!
— Тю, дурний!..
Світає, село хоч уже й не спить, але ще наче позіхає, потягається. Ген тітка Безносиха випустила своїх курей надвір — залопотіли, закудкудакали, а півень хоче заспівати і не може, хрипить у нього в горлі. Ген Чуйчиха з дійницею до хліва пішла свою Ластівку доїти, а біля воріт зупинилась, на вулицю визирнула. А її сусідка Бабера вже стоїть біля хвіртки й чекає, чи не йтиме хто на базар, щоб і собі прилучитись.
— З неділею! — вітається.— Чи не лобуря свого продавати?
— Хіба його купить хтось?
Поки на край села виходять, то ще до них приєднується Брухтій Оксен, їхній сільський чоботар, та весела молодичка Ксеня Кріт, яка недавно вийшла заміж.
— Оце б і не йшла,— високим голоском сокорить Ксеня,— якби отих клятих дрощів не тре було. Мій каже: "Нехай ті дрощі западуться, щоб за ними ноги бити!" І я ж йому те ж саме кажу, але треба йти...
Оксен іде позаду і трохи збоку, до жіночої розмови не пристає. Лице в нього чисте й спокійне, погляд розумний і світлий; Михалко весь час позиркує скоса на чоботаря. Малому здається, що чоботар знає щось таке, чого не знають інші, але мовчить, бо надто зневажає бабські теревені.
— Якби мені оце заміж,— обзивається Бабера, в якої ніколи не було чоловіка,— то я з печі не злазила б, тільки те й робила б, що картопляники на салі їла.
— Хто б це вам пік їх, га? — запитує Ксеня. Вона в новій баєвій кофтині, але тому, що ніхто ще й досі про ту кофтину не запитав, то почувається аж наче трохи непевно.
— А свекруха! — гуде басом Бабера.— Вона в мене поскакала б та потанцювала б, як блоха на сковорідці.
Здавалося, Ксеня зараз щось про свою свекруху скаже. Але молодиця змовчала. Бо скажи ненароком якесь необережне слово, а завтра і з чоловіком посваришся, і з родичами його. Завтра вже всеньке село знатиме, що Ксеня сказала про свою свекруху.
— Учора,— знову гуде Бабера,— сонце так червоно заходило, ніби в крові купалось. Чого б це, га?.. І ще снилося, що росою вмиваюсь...
— Ви дивіться, бабо,— кидає й своє слово Михалкова мати,— щоб вас на базарі сьогодні не обдурили, бо марних снів не буває.
— Мене ще ніхто не обдурив. Скільки не ходжу по базарах, але й копійки нікому не спустила, а щоб круг пальця хто обвів — не виськалось таких удатних. І ніхто ще ніколи мене не зурочував, бо я проти чужих вроків знаю свої.
Оксен Брухтій усміхнувся, хотів сказати щось, та стримався.
— А я на свого чоловіка не серджусь,— щасливим голосом гомоніла Ксеня.— Він і не п'є, і не ледарює, й лихого не каже. Якби ще в кожної такий...
Оксен знову хотів щось вставити, але тільки головою крутнув.
— Ти йому не попускай,— радила Бабера.— Бо коли побачить, що з тебе можна мотузки крутити, то потім і наплачешся, і набідуєшся...
Вийшли на шлях. Тут уже чимало базарувальників поспішало — ген попереду один гурточок і позаду. Порипував віз однокінь, на возі сидів дядько в облізлій шапці, а біля нього лежав підсвинок зв'язаний. Промчала вантажна машина: на ній, попритулявшись одна до одної, навпочіпки попримощувались базарувальниці.
— О, спробували б ми сісти,— пробурчала Бабера.
Вже й у Калинівку вступили, став поминули, завод якийсь. І, видно, до базару наближались, бо людей із клунками та кошиками погустішало, і всі поспішали. Ось ворота з двома червоними прапорцями по боках та з лозунгом посередині.
Люди товклися, наче для того й зібрались, і Михалко зразу ж відстав од матері. Кинувся в один бік — нема, кинувся в другий — не продерешся. Сльози самі потекли з очей, і він крикнув щосили:
— Мамо!..
— Ну, чого ти, де ти? — обізвалося ззаду.— Тримайся за спідницю, бо, їй-богу, потиличника дам.
Хотіла мати з своїм сиром та пиріжками примоститися за одним із довгих столів, але місця не було. То мусила, одійшовши вбік, на землі розстеляти хустку та й з землі продавати. Михалко роздивлявся, хто що продає. Одна баба продає шматок сала, друга — яйця курячі, третя — часник. Ген лежить кільце ковбаси, сушені яблука й сливки, а там хтось гарбузові зернята продає на чашку. А чашка кругленька, біла, з синьою квіткою... Михалко незчувся, як відійшов од матері, опинився знову в товковиці, хотів уже назад продиратись, як раптом хтось ухопив його за барки й закричав:
— Ти чого по чужих кишенях лазиш?
Михалко задер голову — перед ним стояв довгий та худий чоловік у вицвілій гімнастьорці. Лице мав довгасте, жовте, а ніс — догори задертий, наче хто його змалку пальцем придушив.
— Я... Я не ліз...— тільки й спромігся прошепотіти Михалко.
Але дядько як ухопив за барки, то не відпускав. Пальці в нього як дротяні, й смерділо од них тютюном.
— По чужих кишенях, да? — знову повторив, і в Михалка виступили сльози.
На них уже зглядалися. Дехто тримався за кишеню, а якась баба хапливо шаснула за пазуху — чи не вкрали її вузлика. Почали й підливати масла в огонь:
— О, це ж безбатченко, патронатський, либонь...
— Учора булочну на вокзалі обікрали.
— А це не той, що по кишенях лазив у того п'яного, який біля переїзду й досі лежить?
— Хай господь милує здибатися з отаким посеред ночі. Штрикне швайкою — і ваших нєт!