Нам треба йти далі. До речі погода нам сприяла, небо трохи випогодилося й інколи визирало сонце... У алеях появились люди, які спішили до церкви. Ми захотіли також зайти туди, звідки було чути спів. Заходимо до того невеликого дому молитви, в якому зібралося чимало людей... Переважно жінок і переважно старшого віку. Спереді перед іконостасом стояв чоловік у звичайному одязі, який вичитував тексти богослуження, а всі присутні його слухали, час від часу хрестилися і зривалися дружнім гармонійним співом. На голих стінах дому висіло кілька, дешевої якости, іконок, а перед старим, почорнілим іконостасом, стояло два свічники густо заставлені свічками.
Це були, мабуть, рештки переслідуваної релігійної громади Києва, найвірніші її послідовники, для яких всі ці церковні ритуали мали велике духове значення. На їхніх обличчях виднілось розчулення, захоплення, святобливість. Здавалось, це спраглі води мандрівники пустині, які нарешті добралися до джерела, де вони можуть вдовольнити свою спрагу.
При цьому поставало питання: чи зможуть ще ці залишки спраінених віри предків відродити знов велич і силу своєї церкви? Якийсь голос підсказував, що за певних умов, це ще можливе. Містично-релігійна сила слов'янських народів була завжди велика. Позбавлені філософсько-математичного дару пізнання, вся їх увага зосередилась на пункті віри. Ленін хотів був зневажити цей нахил клеймом "опіум", не віддаючи собі справи, що і сам він зі своїм "матеріяліз-мом"" ніщо інше, як віра, тобто "опіум". Нічого там не бралося матеріялістнчно, математично, спокійно, а догматично, патетично з надривом і гістерісю. І сам його "мавзолей" на Червоній площі Москви, не мавзолей, а чорний камінь Мекки і саркофаг божества, в жертву якого принесено багато крови і багато страждань.
Коли б цим людям повернути Христову Церкву з її поезією, легендами, "уміленієм", вони охоче залишили б комсомольські барабани та червоні кутки і перейшли б під покров ангелів і архангелів з їх вівтарями.
Ми пробули тут деякий час і вийшли. За цей час наш провідник відійшов також, але наша мандрівка в цьому царстві тіней ще не скінчилася. Тут покоїться ще одна перво-званна жриця нашої поезії, яка була не лишень уродженою українкою, але захотіла, щоб цей речівник став визначенням її в літературі. Коли їй було дев'ять років, вона, живучи в глибоко провінційному селі Колодяжне на Волині, сердечно віршувала:
Ні долі, ні волі у мене нема. Зосталась тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну. Поглянуть іще раз на синій Дніпро — Там жити, чи вмерти — мені все одно. Вибухові нотки її запального патріотизму — "Сторононько рідна! коханий мій краю!" "Україно! плачу слізьми за тобою", повторяються в її віршах з безпосередньою послідовністю і їй не лишалося нічого іншого, як поставити цей виклик на щиті свого шляхетського роду, відверто, безкомпрові-сово й демонстративно. А тому Леся не Косач, а Українка.
Вона померла на Кавказі 1 серпня 1913 року, але похована в Києві 13 серпня, як свідчить учасник її похорону, Дмитро Дорошенко, за таких умов: "За походом ішли лави поліції, пішої і на конях. Вінці було заборонено нести і їх поскладали на катафальк з труною. Кілька разів гурт молоді намагався співати "Святий Боже", або "Вічну пам'ять", але поліція зараз же спів припиняла. Заборонено було й промови над могилою. Ховали Лесю Українку на Байковому кладовищі, але не так званому новому, де вже спочивали Ли-сенко, Грінченко та інші видатні наші люди, а на старому; пояснювано це тим, що сама Леся виявила бажання бути похованою поруч з батьком, що помер кілька років перед тим ... )
Згадують також, що російська преса Києва на чолі з таким незабутнім україножером, як "Кіевлянин", виписували з цього приводу на українців різні плюгавства, що дуже гарно характеризує людей тієї імперіяльної лицарськосте з їх "високою" культурою.
За наших відвідин ця частина Байкова була найстаранні-ше занедбана. Море високого, сухого бур'яну вкривало простір і в ньому безслідно тонули могили наших предків. Лишень над могилою Лесі демонстративно й визивно повзно-сився з бур'яну пам'ятник з високим бюстом, ніби хотів з цієї висоти сказати:
Ми навіть власної не маєм хати, Yce відкрито в нас тюремним ключарам; Не нам обірваним невільникам казати Речення гордеє: мій дім — мій храм! Продираємося крізь той праліс сухої рослинности до самого постаменту нашої Касандри і зупиняємося в побожному здивованню. Таня питає, чи я міг би проказати щось з її творчосте і мені пригадувалось ще з часів школи популярне у нас її Contra spem spero (Сподіватися без надії), що ми деклямували його на патріотичних імпрезах і вписували до альбомів поезії.
Гетьте, думи, ви хмари осінні, Тож тепера весна золота. Після її слів ми деякий час стояли мовчазно. Для нас це не була "весна золота". Хмари знов затягнули небо, повіяло вітром, сухе бадилля хиталося й шелестіло. Це була осінь. Одначе... Так. Ми погоджувались з Лесею сприймати тягарі життя, як не з "веселою піснею", то в кожному разі не з "плачем й голосінням".
*) Дмитро Дорошенко: "Мої спомини про давнє-минуле", Вінніпег, 1949.
З цим, трохи елегійним настроєм ми лишали могилу Лесі і ціле це кладовище. Година обідня. Ми трохи втомлені... Але ми ще не вертаємось додому. За нашим пляном, ми на-мірені ще дістатися гень аж до Арсеналу і на Печерськ, — — це далебі чималий шмат дороги... Йдемо вниз і опісля простуємо передмістям вузькими із старими, вгрузлими в землю хатками, які стоять в цій безнадійній позі, мабуть від часів царя Гороха. В одному місці полонила нашу увагу така сценка: немощеним хідником, з байдужим виглядом, йшла закутана у велику хустку жінка, а за нею у віддалі
яких десяти кроків, повільно, з почуттям власної гідносте,
ступав маленький, років шости, хлопчик, закутаний у бахма-
тий одяг з підесеним і підв'язаним хусткою коміром, який
ніс під пахвою багато більшу за нього мітлу вверх метелищем,
держак якої тягнувся за ним по землі. Його шапка, яка про-
ковтнула мало не всю його голову і та мітла надавали йому
вигляду гномика з казки, а та жінка спереду, що час від ча-