Одного дня Петро постановив виявити свій справжній погляд на соціалізм. Треба ж було нарешті піти далі пропагандистських брошур і раз назавжди покінчити з цим складним питанням.
Коли він так постановив, то негайно оббігав усіх знайомих соціалістів, поназбирав безліч тонких і товстих книжок, запакував їх обережно у лантух та й подався на село, щоб зручніш було працювати.
У місті Петро жив укупі з товаришем. Уже одна присутність кого б то було шкодила плановій праці, а до того ж товариш Петра був трохи чудною людиною.
Він цілісінький день пролежував на канапці, трохи спав, а більше лежачи співав сумні пісні, чого йому ніяк не можна було заборонити. Надвечір він робився бадьорим і теж співав, але вже веселих, чого теж заборонити було неможливо.
В таких умовах годі було працювати, і Петро подався на село. В тім селі він жив ще змалечку, коли там служив його батько. Отабориться зручніш усього було в учителя, колишнього товариша по гімназії, але той був надто балакучий; тому-то Петро вибрав стару бабусю, що дитиною доглядала його.
Бабуся, порадившись із своїм чоловіком, сивою людиною, котра завше лагідно посміхалася, найняла йому чисту хату, обіцяла годувати його борщиком з салом та вареничками з сметанкою.
Зворушений такими перспективами, Петро почав упорядковувати книжки — pro соціалізм на столі праворуч, а contra — ліворуч.
Скінчивши, він одійшов трохи від столу та подивився на до ладу складені й підрівняні книжечки. Потер руки від утіхи, бо приємна була свідомість, що він береться не за абияку працю, що наслідки цієї праці дадуть йому певний світогляд, а в той же мент почувалась і сила та енергія, навіть бажання якоїсь боротьби.
Темніло. Червоні рушники та паперові різнобарвні квітки, що щедро вкривали стіну та стелю, низка богів різного розміру та кольору, яка тяглась від одного кута до другого без перерви, яскраві візерунки на біленькій пічці,— оддавали свої фарби на поталу вечірньому присмеркові.
Крізь щілинки в вікнах просочувалась свіжість недалекої ночі та робила повітря чистенької хати повним бадьорості й легкості.
Поки Петро пив молоко з великого глечика, ніч прийшла із степів, що розкинулись навколо села, і принесла з собою їх стародавню волю, спокій та мовчазність. Роджена потужними степами, вона без жахання продиралась крізь одчинені двері, крізь шибки вікон у кожну хатину та синім туманом розлягалась по підлозі.
Петро натягнув кашкета на своє непокірне кучеряве волосся й вийшов на подвір’я. Тихо шамотіли сонні дерева, інколи рохкав неспокійний кабанець, пораючись у хліві. Гарба, залишена серед двору, почорніла і здавалась чудернацькою, незрозумілою машиною.
— Мабуть, годинку на завтра Бог пошле,— казала бабуся, спиняючись на порозі.— Ач як Волосожар виграває.
Вона позіхнула, байдуже перехрестила рота і зникла в сінях.
Петро глянув на небо. Воно було вигаптуване золотом зір. Глибоке, поважне, спокійне.
Він захвилювався. Але хвилювання було радісне, подібне до того, яке почуває людина, коли їй дають нагороду за доброчинність.
"Гарно як, велично",— подумав він.
Згодом додав собі:
"Правда, трохи душить ця величність... в порівнянні з нею сам здаєшся комашкою". Але приємно навіть те, що ти комаха, а не безглузда каменюка.
Вийшов за хвірточку і поплентався вулицею. Десь брехав собака, хтось співав, відкілясь долітав сміх. Ось щось важке й уперте плигнуло в повітря, розколихало його й розлилось над селом. Ще... ще... То мідний дзвін сповіщав про час.
Петро дійшов до школи, збудованої проти церкви. Зійшов на ґанок, далі — в сіни. Почувся йому гомін людей.
— Е, кепська справа! Мабуть, Олелько не один... краще зайду іншим разом.
Дуже не хотілось йому встрявати між люди та розмовляти, коли ніч кликала до мовчання та спокою.
Але дверина з кімнати трохи відчинилась, і з-за неї гукнуло:
— Хто там вештається?
Петро впізнав Олельків голос. Треба було признаватись.
— Це я, Петро Зубченко... не забув ще?
— Хто? Петро? Невже? Звідкіль?
Через хвилину Олелько тягнув його за рукав блузки в кімнату. Петро опинався, бубонів про те, що в кімнаті багато людей, що він чужий їм.
— Ось! — кричав Олелько. — Мій приятель Петро Зубченко. Колись у гімназії разом кидали крейдою в учителів. Тепер студент. Завтра роздивитесь на нього, бо тепер нічогісінько не видно.
Петро визнав за потрібне вклонитись.
— А це,— звернувся Олелько до Петра, показуючи рукою на темряву кімнати,— це наш артистичний гурток. Тільки що скінчили репетицію. Сідай де-небудь.
В хаті було зовсім поночі. Вікна її виходили у садок, і дерева важкою заслоною затулили її від синяви ночі.
Петро проліз між переплутаними ногами й сів на перший вільний стілець.
— Співати ще треба,— сказав хтось густим басом.
Петро подивився в той бік, звідкіль виринув голос, але не побачив нічого, крім темряви. Йому зробилось чудно й приємно. Мовби усі присутні зіллялись воєдино, і той бас, що тільки що зробив пропозицію, належить трохи і йому, Петрові.
— Наперед усього: "Мене забудь" будемо співати,— прогомонів знову-таки бас.
Мене забудь, моя дівчино,
Щаслива і весела будь,
Цвіти, як рожа, як калина,—
Мене забудь, мене забудь
Петро слухав. То збоку, то спереду, то позаду його виринали голоси, сплітались у вінок і висли в повітрі. Урочисті голоси, певні, повні краси. То стихаючи, то міцнішаючи, то завмираючи й народжуючись, котилась пісня, як хвиля ніжна, як натхнення чудове. І невідомо, відкіля вона, де джерело її: було темно, і здавалось, що порою повстає пісня з землі, що то земля її співає.
Петро не ворушився, загіпнотизований нею. Вона підіймала в душі його потяг до чогось чулого й теплого, невиразне бажання простору, прагнення казкового. Вона знесилювала його, та пісня.
Зовсім близько, поруч, з правого боку, хтось тихенько підтримував її. Так ледве-ледве подавав голос. Петро повернув голову у той бік і розібрав, що коло нього сидить жінка. По голосу впізнав і якось всією істотою відчув, що то жінка. Це зацікавило й розворушило його.
"Що якби тихесенько взяти її за руку?" — подумав він, і ця злодійкувата думка одразу клином врізалась в його голову, не давала спокою. Він витяг із кишені хустку, але так і поклав її назад, не витерши носа.