А те чортеня стояло собі та й стояло. Та ще й не так собі, видко, стояло, не для того, щоб поплювати на воду. Поплювавши, воно швиденько озиралось і шукало по вулиці очима, неначе когось виглядаючи.
Чи не догадувався, що Гаврик та Михась цього ранку щось затівали?
Вони стояли за зельцерською* будочкою, й Сьомко не міг їх помітити. Та досадно ж було так стояти. Сонечко ж не стояло, йому байдуже, чи плював собі на воду Сьомко, чи ні. Воно собі підсувалося все вище та вище. Хмарини гналися за ним, перекочувалися через нього, мазнувши тінню по землі, й гнали всі туди, до різниць. Неначе й вони спішили печеру копати.
*Зельцерська будочка — мова йде про кіоск, у якому продавали газовану воду.
Ну, нарешті, Сьомко рушив! Не діждалося, шмаркля.
Хлопці трохи підождали й потихеньку посунули й собі за ним другим боком вулиці. І аж тоді тільки легко, на всі груди зітхнули, як завернули праворуч у ту вулицю, що вела до степу.
— Ну, брат, тепер наддай ходи! — сердито сказав Гаврик. — Наганяймо, що простояли. Притиснувши руками лопати, щоб не бовтались, Михась і Гаврик рішуче, завзято погнали вулицею. Болото ще не висхло на тротуарі й аж хлюпало часом на ноги та на пальта. Та тепер байдуже: розбійникам не страшно, чи задрипані в них чоботи, чи ні, ніхто їх за це не вилає, ні вуха не намне. Самі собі пани, хоч по самі ці вуха задрипуйся.
Гаврик навіть іноді відсував шапку на потилицю й потихеньку наспівував:
За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить...
Та співати було й важко, і незручно від швидкої ходи, і він хутко замовкав. Але зате гостро та пильно позирав на всі боки, щоб запам'ятати, де який будинок, — кого грабувати, кого наділяти.
А Михась і не співав, і не позирав. Він у пам'яті перевіряв, що на віщо витрачено, скільки грошей зосталося та на скільки їх вистачить. Аж губами про себе ворушив і пильно дивився наперед себе невидющими пукатими очима. Лишався все ж таки не малий капітал: три карбованці й шістнадцять копійок. Як витрачати по десять копійок на день, то й хопить більше як на місяць. А як буде своє коріння та ягоди, то й того не вийде.
*Хопить (розм.) — вистачить.
Але ж і довга була та вулиця, кінця й краю їй не було! Ішли-ішли, а вона все така сама. Тільки доми ставали все менші та нижчі, а паркани довші. Та ще болото більше. Іноді воно цілим озерцем заливало вулицю і тьмяно блищало густим сивим кулешем. Аж страшно було вступати в нього: а чорт його зна, чи не попадеш по саму шию в яму. Чоботи тільки чавкали з таким звуком, неначе пляшку розкубрюєш.
Ну, та розбійникам ніяке болото не страшне. Не раз, мабуть, доведеться й по самі вуха в болотах сидіти, від ворогів ховатися. Кармелюк раз аж цілий день під кізяком на возі пролежав, як його барбоси ловили. Ну, а що нагрілися добре, то це вже так. Лице Гаврикові стало вже не як цибуля, а як стиглий баклажан, червоне та блискуче від поту. Волосся змокріло, позлипалося і, як вимочений хвіст у півня, стирчало на всі боки з-під шапки. Але очі горіли, переливалися зеленими блисками, свіжі, чисті, веселі серед червоного обличчя. Навіть Михасева рівна синявість потемніла, налилася червоністю, і лице стало фіолетове, чудне, смішне. А очі ще більше обважніли, ще тихіші стали.
— Муляє бісова лопата! — весело казав щоразу Гаврик і все пересував лопату під пальтом то в той бік, то в другий.
А Михась мовчав і тільки притискував свою до тіла, щоб не терла. Пустельникам доводилось ще й не те мати, та терпіли. Симон-Стовпник, наприклад, усе життя стояв на стовпі на одній нозі, та й то нічого. Аж ось, нарешті, й різниці видко стало. Почали попадатися вівці, свині, воли. То гнали їх різати. Вони йшли собі поволеньки, спокійно чвакали копитами в болоті й нічого не знали. А погонщики ще й били їх кийками по ногах та по спинах, — хоч би вже тепер пожаліли.
— Ех, народ! Ходім швидше! — суворо насупився Гаврик і наддав ходи, щоб швидше минути великі червоні ворота, в які заганяли худобу.
Ну, тепер, мабуть, уже швидко кінець вулиці! Уже часом крізь хати та дерева проглядали рівні зелені латки. Он за тим поворотом, мабуть, починається вже степ. А трохи далі збоку і той ліс, що видко було з дзвіниці.
Але був і один поворот, і другий, і третій, а хатки все не кінчалися та й не кінчалися. І поле вже було видко з дороги, а вулиця все тяглася. І такі самі землянки та халупки були й тут, як і на тім боці міста. І так само було бідно, брудно, нудно. Садки, городи, загорожі, а ніякісінького лісу.
І не було його навіть і тоді, коли й садки кінчилися. Дорога собі йшла далі за горб, а понад нею все ті самі то садки, то городи, то зорані смуги поля.
Але он за тим горбом уже був, мабуть, і справжній степ, з травою та з квітками, і ліс, і пустельність ота, що так манила з дзвіниці.
Та й час би вже, бо ноги таки боліли й були такі важкі, неначе на них налипло все болото з дороги. І їсти хотілося, і вся сорочка була мокра від поту, і в роті пересохло, як літом. Швидше б до лісу, вибрати місце, спочинути, пообідати та й за роботу. Бо таки нерано було, овва, нерано! А дні ще короткі тепер.
Але й за горбом нічого підходящого не було. Знову ті самі зорані клапті землі та старі городи з почорнілими крихітними голівками забутої капусти та сухим бадиллям. А до того по один бік дороги ще провалля якесь розляглося. Величезне-величезне. І все повне купами сміття. Старі горщики, іржаві відра, черепки, ганчірки, попіл, покручене залізо. Поміж купами сміття лазили собаки, худі, ребруваті, з підігнутими хвостами, з погризеними вухами.
А крім собак коло куп вовтузились якісь люди, горбом позгинавши спини. Вони щось витягали з тих куп, обтрушували, оббивали й або кидали назад до сміття, або клали собі в мішки. Деякі з них сиділи на своїх мішках і чи то куняли, чи спочивали, чи так безнадійно похилилися.
А де ж ліс?!
А лісу й сліду не видко було нігде. Скільки око хапало вперед, по один бік дороги були все оці самі городики, або пооране, чорне поле, або (понад балкою) садки. А по другий бік — оце провалля, оцей смітник, а за ними ті самі клапті ріллі та жовто-бурої стерні. Подекуди видко було то тут, то там дядьків, коней, плуги. А лісу — ніякісінького. Не то що дикого, непролазного, розбійницького, а навіть поганенького гаю.