Стара кашкет помічає і, спотикаючись та поспішаючи, котиться маленькою темною грудочкою згори на Семена, паличкою підпираючись. Личко крихітне-крихітне, замотане хусткою, оченята без вій, червоненькі, закислі, посміхаються. Уст немає, тільки ямочка, а й вона, і носик, і всі зморшки посміхаються. Так наче сина рідного побачила.
— Ждоров, Шеменочку, ждоров, шиночку! А де ж мій лобуряка?
І зараз же витягає все личко й кліпає очима, наготовившись слухати.
— А Семен там, у лозах, — кричить Семен Ґедзь над самим лицем бабці й показує рукою вниз. — Я зараз прижену його вам.
Стара швиденько хитає головою, — розчула чи ні, — а все посміхається.
— Ви посидьте тут у холодочку, в курені.
І Семен Ґедзь показує на курінь та навіть злегка підпихає до нього бабусю. Вона слухняно посувається за його рукою і шамкає:
— Шпашибі, шиночку, дай боже душі шпашіння... Щоб на тому швіті... Цариця небесна...
Навчилася попідвіконню харамаркати молитов, то й тут бурмоче собі.
— Семен Ґедзь умощує стареньку в курені, нашвидку змотує стьожку свого плетива, хапає торбу та ґирлиґу і біжить до череди.
— Ану, гей!.. А куди? ґей!
Череда ліниво рушає вниз. Але Семен Ґедзь так поспішає, що ввесь час бігає від краю до краю і лупить ґирлиґою по клубах худобу.
Наблизившись до лугу так, що чути голос, він гукає в лози:
— Агов, Семене! Семене-е!!
Семен Комар одразу вистрибує з осоки і відгукується. Його видко тільки від пояса, неначе в зеленій воді стоїть.
— Жени своїх до куреня! Там твоя бабця прийшла. Бери боком, обходом, щоб телята до корів не пристали. Та живо!
Семен Комар, як опечений, кидається до своїх телят і виганяє їх із лугу. (Ач, зрадів скургуц!)
А Семен Ґедзь потрошки зсуває свою череду на їхнє місце. Та тим не задовольняється, а жене лугом геть-геть далі від баштану.
У долині не так сухо та гаряче, як на горі. Болотяний гострий дух осоки парко обвіває лице.
Біля середньої копанки череда скупчується і довго п'є з неї та з калюжі. Семен Ґедзь нетерпляче чекає, потім сам припадає до води і смокче її витягненими губами. У куточку копанки розпласталось чорненьке жабеня з жовтогарячим черевцем і застигло.
В зуби зайшов холод, коліна промокли, в роті смак глини й болота.
Семен Ґедзь утирається рукавом сорочки, оглядає череду і швиденько вибирається з осоки на горб. Комарова малеч пасеться понад баштаном, а сам Комар зо своєю бабцею сидять під куренем.
Ще раз перевіривши, чи не може його череда підібратись до баштану, Семен повагом іде на гору, до куреня.
Семен Комар щось криком розповідає старій, аж ніби стрибаючи їй у лице. Та вітрець заносить слова у степ, і нічого не можна розібрати. Ага, десь, видко, жаліється своїй бабці на Семена Ґедзя, бо як Семен Ґедзь наближається, то Семен Комар замовкає й починає швидко-швидко плести бриля.
Та Семен Ґедзь на це не вважає. Наче нічого собі не помітивши, він підходить зовсім близько і лагідненько каже до Семена Комара:
— Та чого ж ви сидите на сонці? Зайшли б у курінь, у холодочок. Ач, бабуня аж очима кліпають.
Бабуня справді кліпає червоними оченятками й привітно, всім личком посміхається до Ґедзя, нічого не чуючи. Але Семен Комар здивовано дивиться на Ґедзя:
— Еге, "в курінь"! А як залізуть телята на баштан?
— Не залізуть. Я постережу. Заведи, заведи бабуню в курінь. Бач, як їх сонце пече. Я постережу, не бійся. Заведи.
Семен Комар слухається і кричить бабці на вухо, щоб ішла до куреня в холодочок, бо тут дуже сонце пече, а Семен постереже, щоб телята на баштан не залізли.
Старенька слухняно, трудненько підводиться, й обоє залізають у курінь. А Семен Ґедзь іде з ґирлиґою вниз межею й відганяє ще далі від баштану черідку, сердито кричачи:
— Гей! Гей! А куди, душе чортова?!
Але, як тільки Семен Комар із бабцею ховаються в курені, він швиденько обходить черідку й без крику, поволі підганяє її назад до баштану. Дуже швидко гнати не можна, бо пан десь уже, може, стежить у підзорну трубу та помітить, що Семен Ґедзь навмисно заганяє худобу на баштан.
Надігнавши, він тишком підбирається до куреня, лягає біля нього й прислухається до розмови. Двері куреня дивляться на гору, так що скургуц не зможе побачити, як знизу телята позалазять на баштан. А Семен Ґедзь, послухавши трохи, піде собі до своєї череди. Пан налетить, застукає телят та лошат на баштані, і нехай собі тоді цілується з скургуцом та його бабусею.
О, щось питає стара. Семен Ґедзь прихиляє голову до куреня.
— А може, ти його недобре слухаєшся, синку? (Ага, жалівся, видко-таки, чортів скургуц!)
Скургуців голос зараз же криком перебиває бабине буботіння:
— Та я слухаюсь! Та то він так. Він — добрий. Він мене брилі плести вчить. От, бачите, якого бриля плету. О!
Семен Ґедзь примружує одне око: ач як бреше, — "брилі плести вчить". Сам, паршивець, підглядав, перекривляв та так і навчився.
— Еге ж, еге ж, гарний брилик. Учися, синку, вчися. Шануйся, то люди з тебе будуть. А як часом Семен чи накричить, чи як там, то зла на нього не май, синочку. Він — старший, він на добро тобі так.
— Та я зла не маю! Та я його слухаюсь! Та він же вже — парубок. Його, бабусю, великі парубки люблять та шанують. Єй-бо! Та він на спів первий на всю окономію! От як!
Семен Ґедзь похмурює брови й здивовано дивиться вбік, прислухаючись усім лицем.
— Я, бабуню, ніколи з ним не сварюся. Я все роблю, як він каже. Я як виросту, то буду такий, як він. І співатиму так само і все-все. Мене вже й звуть Семеном Комаром. Він — Семен Ґедзь, а я — Семен Комар! От як! Мені добре з ним. Він — добрячий-добрячий, бабуню! Е, ні, я ніколи не сварюся з ним!
Семен Ґедзь іще більше похмурюється і кумедно випинає нижню губу, загнувши її донизу. Комаха залізла в холошу і лоскоче ногу, але Ґедзь боїться поворухнутися.
— І не сварися, синку, не сварися, дитино моя. Ви ж обидва — сирітки собі, наймиточки собі бідненькі, працьовнички гіркі. Одне одному помагати повинні, та прощати, та жити в злагоді. Я ж знаю Семенових батьків. Повмирали, бідненькі, покинули його, як-от і тебе твої батьки, сиріткою. Та в тебе хоч я була. Яка вже там стара та нікчемна, та все ж таки рідна. А воно ж, нещасненьке, по чужих людях, та без доброго слова, та голодне, та невмите, та босе росло.