Він заснув майже зразу, бо мав особливий хист скидати з себе напругу. Він робив усе на повну силу, як роблять дикуни, та щойно минала потреба — відразу розслаблювався фізично й розумово. Отож злива ще шмагала палубу і яхту підкидало на частій та крутій хвилі, збитій шквалом, а він уже міцно спав.
Прокинувся він від тяжкої задухи. Електричні вентилятори зупинились, і повітря було важке, аж густе.
Подумки проклинаючі! всіх Лоренсо і всі акумулятори на світі, він почув, що Мінні в суміжній каюті заворушилася, встала з койки і вийшла до кают-компанії. Певне, хоче на палубу, на свіже повітря, подумав він і вирішив скористатися з доброго прикладу. Встромивши ноги в капці й узявши під пахву подушку та укривало, він подався слідом за дружиною. Уже він став ногою на приступку трапа, коли в кают-компанії задзвонив судновий годинник, і він спинився послухати. Вибило чотири склянки. Отже, друга година. З палуби чулося рипіння: то гафель терся, об щоглу. "Самосет" накренився на хвилі, тоді вирівнявся, і вітрила глухо залопотіли під легеньким вітром.
Данкен уже ставив ногу на мокру палубу, коли раптом почув жінчин крик. Зразу після зляканого зойку долетів сплеск води за бортом. Данкен вихопився з люка й щодуху кинувсь на корму. В тьмяному світлі зір він устиг розгледіти серед повільної кільватерної струмини голову й плечі Мінні, що вже танули в темряві.
— Що там таке? — спитав від стерна капітан Детмар.
— Місіс Данкен за бортом! —— гукнув Данкен і, зірвавши з гака рятувальний буйок, жбурнув його за корму. — Завертайтесь лівим галсом і йдіть чимкрутіш до вітру!
А тоді Бойд Данкен зробив помилку. Він сам стрибнув за борт.
Виринувши, він угледів синій вогник на буйку, що засвітився автоматично, тільки-но буйок упав на воду. Підпливши ближче, Бойд побачив, що Мінні вже коло буйка.
— Агов! — гукнув він. — Що, все холодочку шукаєш?
— Ой Бойде! — відгукнулася вона, простягла мокру руку й доторкнулась до його руки.
Синій ліхтарик, чи то пошкоджений, чи просто вигорівши, заблимав і погас. Коли їх підняло на вершок положистої хвилі, Данкен повернув голову в той бік, де мрів у темряві "Самосет". Вогнів не було видно, чувся тільки тривожний галас. Капітан Детмар горлав найгучніше.
— Не квапиться ж він, — буркнув Данкен. — Чого він не завертає? Ага, нарешті.
На яхті загримотіли блоки: вітрило перекидали на другий борт.
— Це грот, — тихо промовив Данкен. — Завертає правим галсом, а я ж йому сказав лівим.
І знов їх підняло на хвилю, і ще раз, і ще раз, і аж тоді вони вгледіли далекий зелений вогник правого борту "Самосета". Однак він рухався праворуч, а не лишався на одному місці, — тобто яхта пливла не до них.
Данкен лайнувся:
— ’Кого біса чухається, партач! У нього ж є компас, і він знає, де ми.
Однак зелене світельце — єдине, що вони могли бачити, та й то лиш тоді, коли їх виносило на вершок хвилі, — ввесь час пливло від них, посуваючись праворуч, проти вітру, і поволі даленіло та меркло. Данкен раз у раз кричав скільки сили, і щоразу між тими покликами до них ледь чутно долітав голос капітана Детмара, що вигукував команди.
— Як же він почує мене за таким гвалтом! — обурився Данкен.
— А він умисно галасує, щоб матроси тебе не почули, — відмовила Мінні.
Щось у спокійному тоні тих слів збудило чоловікову увагу.
— Що ти хочеш сказати?
— Те, що він і не думає нас підбирати, — пояснила Мінні так само спокійно. — Це ж він скинув мене за борт.
— А ти не помиляєшся?
— Яке там помиляюсь! Я стояла біля грот-вантів, дивилась, чи не насуває ще дощу. А він, певне, покинув стерно і скрався до мене ззаду. Я держалась однією рукою за штаг. А він з-за спини вхопив за ту руку, відірвав мене й кинув через борт. Якби ти це знав, то не скочив би за мною.
Данкен аж застогнав уголос і кілька хвилин не озивався. Нарешті зелений вогник звернув у другий бік.
— Повернув оверштагом, — сказав тоді він. — Твоя правда. Він умисне обходить нас із навітряного боку, щоб проти вітру мого крику не чутно було. Але спробую ще.
Він довго гукав, — гукне, перечекає хвилину, тоді знов. Зелений вогник зник, і засвітився червоний — яхта знов повернула.
— Мінні, — промовив урешті Бойд. — Як не гірко це, але ти вийшла заміж за йолопа. Бо тільки йолоп міг стрибнути за борт так, як оце я.
— А які в нас шанси, щоб нас підібрали?.. Тобто якось інше судно? — спитала вона.
— Либонь, один з тисячі, а то й з мільярда. Тут не пролягає жоден пароплавний маршрут, ані торговельні судна не ходять. І китолови сюди не запливають. Хіба випадком яка крамарська шхуна йтиме з Тутуванги. Але, здається, той острів навідують лиш раз на рік. Отже, в нас десь так один шанс із мільйона.
— І ми поставимо на той шанс, — відказала Мінні рішуче.
— Ти в мене золото, — Бойд підніс її руку до губів. — А тітка Елізабет завжди була дивувалася, що я в тобі знайшов. Звичайно, ми поставимо на той шанс. І виграємо. Інакше й бути не може. Ну, влаштовуймось.
Він відчепив важкого пістолета від ременя й пустив його на дно. Але ремінь залишив.
— Залазь усередину буйка й трохи поспи. Підринай.
Мінні слухняно пірнула й виринула всередині плавучого
кільця. Чоловік добре прив’язав її стропом, а тоді ременем від пістолета через одне плече прищібнув себе до буйка ззовні.
— Ну, завтрашній день можна перебути. Дякувати богу, вода тепла. Перші двадцять чотири години тяжко не буде. Ну, а як не підберуть до вечора, доведеться чекати другого дня, та й квит.
З півгодини обоє мовчали. Данкен, поклавши голову на руку, що лежала на буйкові, неначе спав.
— Бойде, — тихо озвалася Мінні.
— А я думав, ти спиш, — пробурчав він.
— Чуєш, Бойде, як ми не врятуємось...
— Облиш! — урвав він її. — Як це не врятуємось? Урятуємось напевне. Десь на цьому океані є судно, що пливе просто на нас. Треба лише чекати й виглядати. Шкода тільки, що у мене в голові нема радіо. Ну, ти як знаєш, а я хочу спати.
Однак тепер сон утікав і від нього. Ще за годину він почув, що Мінні заворушилась, — отже, й вона не спить.
— Вгадай, що я оце подумала, — сказала вона.
— Не знаю.
— Що треба тебе з різдвом привітати.
— О, справді, а я й не згадав, що сьогодні різдво! І не останнє наше різдво, ще їх у нас багато буде. А я саме знаєш про що думав? Що таке неподобство вийшло замість нашого різдвяного обіду. Ну, постривай, спопаду ж я того Детмара в руки! Я з нього виб’ю обід. Тільки не шворнем, як він, а голими кулаками, оцими-о.