Гальку про таке вже не раз питали, однак вона звичайно гнівалась і відповідала: вашої ж не переїла,— або й ще сердитіше. А тут раптом усміхнулась і призналась:
— Мало. Не люблю кашу. Кисіль смачніший.
— І я так вважаю. А казки любиш?
— Чом би й ні?
— Приходь надвечір коли — розкажу. Страшну-престрашну. Не злякаєшся? Прийдеш?
Зробивши люту гримасу, Юрко зашипів: взжжжжж... Галька й собі змружила очі, наморщила носа — обоє засміялись так голосно, що аж горобець на сливі ніби злякався й метнувся геть.
— То прийдеш?
— А чом би й ні? — відказала дівчинка — і прийшла. Приходила відтоді на Юркові казки мало що не кожного дня, водила за ним отими своїми чорними очиськами, ніби знову й знову хотіла пересвідчитись, що вона така ж, як усі люди, і випитувала в хлопця, аж докучала йому:
— То в мене очі не погані?
— Таж ні, зовсім не погані, гарні навіть,— нетерпеливився часом Юрко, а дівчинка ощасливлено усміхалася сама до себе і уявляла, як врешті зважиться знову зазирнути в колодязь і скаже:
— Не зазирай, бо воду зурочиш.
А Галька йому тоді відповість:
— Не наврочу, не журіться, діду! От лиш зачерпнуть люди відром — то скуштуєте.
Відро лунко впаде на темний, тугий круг води в колодязі. Крутитиметься під долонями, обпікаючи шкіру, корба. Галька допоможе утримати відро на стесаному роками цямринні. Дід Дмитро скуштує води, холодної, свіжої, аж ніби трохи солонуватої, з запахом усіх вітрів і зеленого гілля. Обітре бороду, гляне пильно на Гальку й скаже:
— Ну й добра ж вода, ну й смачна! Чи ж ти, дівко, часом не начарувала? Одколи живу, то такої доброї води не пив.
— Начарувала, начарувала! — засміється Галька.— Тільки ж очі в мене зовсім не погані, а гарні навіть!
Тоді дід Дмитро ще раз пильно приглянеться й скаже:
— А й справді ж бо — гарні, і як я цього досі не бачив?
— Галько! Га-алько! Де ти там знову щезла, враже дівчисько! — гукає мати.— А йди-но вже додому!
— Мама кличуть,— зітхає Галька.— 3 поля прийшли.
— Йди, коли так,— радить Юрко.— Не забудь лантуха, Галько!
Дівчинка бере лантух з нарізаною для кролів травою, але ще не рушає, обводить босою ногою поперед себе півколо, стріпує волоссям, немов хоче відігнати вечірню прохолоду:
— Ти докажеш завтра?
— Докажу,— сміється Юрко.— Доки поїду додому, то всі казки докажу.
Галька йде, тягнучи за собою лантух, і згадує: чи є якась причина в матері для сварки?
Кулешу зварила. Правда, трохи пересолену, зате ж зварила. Вони удвох з Юрком варили. У літній кухні, де глиною мащена невеличка низька піч, розпалили солом'яний бухкий та нетривкий вогонь, поставили казанок, залили водою добре перебране пшоно. Солонину Галька нарізала дрібними шматочками і гарно прирум'янила на сковорідці.
Юрко скуштував напівсиру ще страву, й аж губи йому скривило:
— Дівонько, ти в той казанок два чумацьких вози солі всипала!
Кулешу зварила. Хату забула підмести. Курей не загнала, теличку в лужку не відв'язала, додому не привела... Ой, таки ж теличку не привела додому! Галька притьмом звертає ліворуч, збігає вділ по сухій, зашкарублій стежці, вже темно, густі чорні тіні обступають дівчинку, щось недалечко важко дихає, ніби постогнуючи при тім,— Гальці аж душа обривається, серце стукоче мов шалене, мокра трава холодить ноги десь аж попід колінами... Ну й чудна! То ж теличка їхня пирхає, а вона злякалась. Галька всміхається, підходить до телички й гріється, притуливши долоні до теплої шиї тварини, а теличка знову зітхає.
Вертається Галька додому, ведучи на короткім налигачі теличку, а через плече в дівчинки — все той же лантух з травою.
— Ти, либонь, знову до Юрка ходила? Як будяк до свитки, причепилась! Нічого не робиш, побрехеньки дурні слухаєш. Парубкові що — приїхав та й літує собі, а ти вже й так налітувалась! Он страву пересолила, кури негодовані.
"Хата не метена, коса не плетена",— згадує собі Галька слова з якоїсь Юркової казки і прокрадається боком, все боком до хати, в закуток: аби не потрапити матері під руку. Вони їдять удвох кулешу, Гальці зовсім не смачно, бо й справді пересолила, а тут ще й мати словами досолює:
— Он у Оверчихи хтось глечика новісінького розбив. Почепила на тин — аж черепки самі на землі до вечора лежать. Питала, чи то не твоїх рук робота.
Мати дивиться на дочку, дочка ж не підводить очей з-над тарілки, мовчки виколупуючи з густого варива шматочок вишквареного смачного сала. Згадує собі, була чи не була біля того тину? Може, й вона турнула глека, а може, він сам об землю гепнувся. Не все одно — чи так, чи інак, а нема глека, та й квит. І говорити вже нічого, бо словами черепки докупи не склеїш. Мабуть, мати здогадується, що думає Галька, і пригрожує, помахавши ложкою:
— Ой, гляди ж мені, дівко!
Вночі, лежачи на ліжку, Галька дивиться в темряву чорнішими од тої темряви очима. Блимнуло — чи не чарівний вогник засвітився і зманює Гальку хтозна-куди? Під боком щось дуже муляє. Може, під десятьма перинами, шовковими, м'якими, гарними перинами затаїлася горошина та й заважає спати Гальці-принцесі? Хіба ж може справжня принцеса спати на такій твердій постелі? Дівчинка вовтузиться, не може місця собі знайти, постогнує, аж мати спросоння озивається:
— Що тобі, Галю?
Те материне "Галю", ніжне, тепле й незвичне, аж сльози витискає з очей Гальці, вона здається сама собі справді покривдженою, хочеться скаржитись, хочеться, аби хтось погладив її ласкаво по голівці, пожалів.
— Горошина,— скривджено повідомляє Галька і вірить у ту горошину, і має її за причину усіх своїх бід.
— Що? Що? — не розуміє мати.— Горошина? То нащо ж ти гороху в постіль насипала? Сама не спиш — і мені не даєш...
Галька ще раз сумно зітхає, а далі вже тихо вдивляється в темряву, аж поки не засинає.
Вранці Юрко бавився іграшкою. Отим чоловічком, котрого носив при поясі. Той чоловічок був кудлатенький, крихітний, наче півмізинця, руки в кишеньки встромив, а в роті — цигарка. Чоловічок смалив її, наче який дядько. В крамниці Галька бачила таку іграшку, але не знала, що можна її . носити при поясі і що такий смішний чоловічок цигарки курить, пускаючи круглі і сизі кільця диму, попихкуючи навіть при тому.