— Ну, а ви, вельмишановний,— насмішкувато подивився він на Івана Семеновича,— ні се ні те... Ні-се-ніт-ни-ця...— проворкотав по складах і, вклонившися, пішов геть.
Іван Семенович хотів був образитись і відказати щось гостре й зле, але втишив його глибокий зміст цього коротенького слова.
"Нісенітниця...— повторив він про себе.— Ні се ні те..." Так, він справді ні те ні се. В цьому й причина всієї плутанини останніх днів... Досі не знаючи, як мусить він ставитись, а головне, досі не зрозумівши, як він уже ставиться до всього того, що проситься в його життя після зустрічі з Завадською, плутається він у своїх почуттях і думках, не знає, на яку ступити.
"От воно в чім уся недуга моя",— подумав Іван Семенович і, щасливий, що насмів нарешті сам себе пояснити, гордий перед собою, пішов додому через управський двір, мов неробочого дня гуляючи.
Дома, вдоволений, що нікого більше немає, ходив з кімнати в кімнату, ні про що вже не думаючи, аж доки стомились ноги; тоді перекусив трохи, замість обідати, і ліг собі на канапі, важкою бекешею вкрившись. Спав спокійно і міцно, дихаючи глибоко і рівно і навіть у сні посміхаючись втішено.
Розбудив його дрібний стукіт у вхідні двері, коли вже надвечір'я густо засинило вікна. "Хтось чужий",— невдо-волено подумав він, знаючи, що в кожного з домашніх є ключ, і, накинувши бекешу, пішов до передпокою.
— Свої, свої! — почув він напівзнайомий голос і, розчинивши двері, подумав, чи не сниться йому все це: тюпцяв перед ним, низько вклоняючись і малі свої ручки потираючи, рецензент Мюфке.
— Ви до мене? — мов перед небезпекою, спробував Іван Семенович причинити двері перед патлатим дідком, але ж той вбокувався вже до передпокою й радісно смикав господаря за правицю.
Так, так, він до нього, до товариша Орловця... Він такий радий, бачачи його при здоров'ї, такий радий... Всі вони почали вже турбуватись за нього, так довго його не бачивши... Всі, їй-богу, всі. Навіть Ірина Едуардівна,— ніби посмоктав дідок це ім'я. Власне, з її доручення й насмів він потурбувати шановного товариша Орловця...
— Що? Ви від Завадської? — вирвав у Мюфке свою руку Іван Семенович, почуваючи, як лоскітно холонуть йому пучки.
Так, так, Мюфке від неї, тобто з її доручення. Вона вже не раз питала, чому це не видно товариша Орловця, а сьогодні так просто і сказала, що має до нього важливу справу... Ну, а що ж це, як не доручення йому, Мюфке, відшукати й привезти товариша Орловця? Звичайно, доручення...
— В неї до мене справа? — ухопився Іван Семенович за це слово, що спрощувало йому становище: прийде, порадить чи допоможе — і все. Одійде собі знову геть... А там відпустка, відпочинок...
— А хоч би й не було справи? Що ж тут такого? — заклопотано здивувався Мюфке.— Хіба товаришеві Орловцеві так неприємно бувати в товаристві славнозвісної співачки? Ой, якої співачки! — цмокнув він губами й потрусив лупою з довгих своїх патлів.
— Гаразд,— забринів рішучістю голос Івана Семеновича.— Вона вдома сьогодні?
— Так, чекає... Та й взагалі вона все вдома тепер сидить... Цілий тиждень цей не співає... Нудиться чомусь...
— То ідем зараз.
Він одяг бекешу в рукава, взяв шапку і, так і не пустивши гостя далі передпокою, розчинив перед ним двері на гайок.
Не слухаючи, про що, то відстаючи, то наздоганяючи його, захлинається Мюфке, думав Іван Семенович, широко якось і спокійно, що так і мусив би він давно робити, що годі йому, мов той струсь, заплющуватись, а треба йти просто на небезпеку...
Коли сіли на візника, пригорнувся до Івана Семеновича рецензент, розповідаючи, яке цікаве товариство буває у Завадської, які цікаві й неоднакові люди... Перелічував, смакуючи прізвища, й коли назвав поруч Сквирського і Зві-рятина, спинив його Іван Семенович.
— Да... вони різні,— немов обмірковуючи щось, промовив стиха.— А скажіть, Мюфке,— повернувся він до сусіда обличчям,— як, по-вашому, мусить жити людина, щоб зазнати найбільшого особистого щастя? Щоб прожити якнайповніше, тобто щоб узяти від життя найбільше? Чи не хапаючись, кожну дрібницю зважуючи, беручи тільки найпотрібніше...
— Тобто, як вчить інженер Сквирський? — прикинув Мюфке.
— Так, як вчить інженер Сквирський... Чи ж так, як Звірятин: беручи все, що зараз трапляється тобі на шляху, ні від чого не відмовляючись, не думаючи про ціле життя, а дбаючи тільки за те, щоб узяти якнайбільше тепер, зразу, поточної хвилини... Хто з них кінець кінцем візьме від життя більше?
Довго мовчав Мюфке, инколи поцмокуючи губами й пильно роздивляючись на широку візникову спину, потім, не поспішаючи, до кожного слова свого прислухаючись, розповів Іванові Семеновичу коротеньку історійку батька й сина Біляйкіних.
Старий Біляйкін в люди з нічого вийшов: у Золотоноші в нотаря за писарчука почав, а в Санкт-Петербурзі на всю імперію відомим правником скінчив. І без освіти всякої, можна сказати, самим нюхом своїм сотні тисяч заробляв... Да... Будинок свій, швейцар з булавою... А справи брав земельні виключно й щозаплутаніші... Син-одинак у нього був — у батька пішов, на юриста вчився. Як скінчив науку, каже йому батько: "Подивлюсь, який з тебе ділок вийшов" — і передав йому одну справу, таку складну та заплутану, що сам він багато років сидів над нею. Зрадів синок, до діла взявся; і за якийсь місяць прибіг до старого, кричить-гукає: "Можеш пишатися, сина такого маючи! Справу ту я за місяць розплутав і виграв блискуче! А головне, гонорар який — за місяць п'ять тисяч! Тобі, старому, й не снилось такого!" А старий посмутнів, головою хитає: "Дурень, дурень, ти,— каже,— а не ділок. Що з того, що за місяць п'ять тисяч заробив,— я на тій справі п'ять літ сидів, та й ще б років зо три просидів — і щороку з неї п'ять тисяч мав. Може, воно й менше на один місяць припадало, але ж полічи, скільки б разом вийшло..."
— Так ви за Сквирського? — задоволений, спитав Іван Семенович.
— В теорії — так. Але ж тільки в теорії, бо на практиці всі ми живемо, як живеться.
І попросив, щоб висадити його, бо треба йому до опери йти.
"Всі ми живемо, як живеться?" — покрутив головою Іван Семенович і, вигідніше в санях вмощуючись, думав спокійно, що він до всіх не належить.