Улісс заховався за циновку. Ерендіра дивилася на нього з пустотливою, навіть ласкавою посмішкою і скинула з циновки брудне простирадло.
— Іди сюди, — сказала вона, — допоможеш мені перемінити простирадло.
Тоді Улісс вийшов і схопив кінець простирадла, що виявилось набагато більшим од циновки, і довелось витратити деякий час, щоб згорнути його. Кінець кінцем Улісс майже зіткнувся з Ерендірою.
— Я так хотів побачити тебе, — раптом сказав він, — усі кажуть, що ти дуже гарна, і це правда.
— Але я скоро помру.
— Моя мама каже, що ті, хто вмирають у пустелі, підуть не на небо, а в море, — сказав Улісс.
Ерендіра відклала брудне простирадло і накрила циновку іншим, чистим та випрасуваним.
— Я не знаю, що таке море, — сказала вона.
— Це як пустеля, тільки з водою, — пояснив Улісс.
— А по ній не можна ходити.
— Мій батько каже, що один чоловік умів ходити по воді, але то було давно.
Ерендірі все це було дуже цікаво, але вона хотіла спати.
— Якщо прийдеш завтра раненько, будеш перший, — мовила вона.
— Удосвіта ми з батьком їдемо, — відповів Улісс.
— А коли повернетесь?
— Хто зна коли, — відповів Улісс. — Ми потрапили сюди випадково, бо заблукали по дорозі до кордону.
Ерендіра замислено подивилась на сплячу бабуню.
— Добре, — сказала вона, — давай гроші.
Улісс віддав. Ерендіра лягла на постіль, але він залишився на місці, в останню мить уся його рішучість зникла. Тільки тепер дівчина помітила, що він тремтить. Їй був знайомий цей страх.
— Вперше? — запитала вона.
Улісс не відповів, але на вустах у нього з'явився безпорадний усміх.
— Не хвилюйся, — сказала вона. — Спочатку завжди так, потім усе це минеться.
Її тон змінився, в ньому з'явились материнські нотки.
— Як тебе звуть?
— Улісс.
— Це ім'я ґрінґо[2], — сказала Ерендіра.
— Ні, мореплавця.
Ерендіра поцілувала його і допомогла роздягнутися.
— Ти наче зроблений із золота, а пахнеш квітами.
— Мабуть, помаранчами, — сказав Улісс.
І вже спокійніше усміхнувся їй, наче своїй змовниці.
— Ми веземо птахів на продаж, — додав він, — але насправді перевозимо контрабандою через кордон помаранчі.
— Помаранчі не контрабанда, — зауважила Ерендіра.
— Ці — контрабанда. Кожна коштує п'ятдесят тисяч песо.
Ерендіра засміялася вперше за багато часу.
— Мені подобається, як серйозно ти вигадуєш.
Дівчина стала щирою і говіркою, немов невинність Улісса вплинула не тільки на її настрій, а й на мовчазний характер. Бабця зовсім близько від них так само говорила уві сні:
— В цей час, на початку березня, тебе принесли. Ти схожа була на ящірку, загорнуту у вату. Амадіс, твій батько, молодий і гарний, так зрадів, що наказав привезти двадцять возів, навантажених квітами, і, співаючи, розкидав їх по вулицях, так що все селище вкрилося квітами.
Вона марила кілька годин дуже голосно і навіть пристрасно. Але Улісс не чув її, бо поки стара говорила, Ерендіра кохала його так по-справжньому, що вони забули про все, і навіть про гроші, і кохалися аж до світанку.
*
Гурт місіонерів, піднявши високо хрести, став пліч-о-пліч посеред пустелі. Вітер-бешкетник, той самий, що приніс нещастя Ерендірі, рвав їхній одяг з волосяниць, куйовдив сплутані бороди і ледве дозволяв триматися на ногах. Позаду них височіла будівля місії, колоніальна споруда з маленькою дзвіницею над міцними побіленими стінами.
Наймолодший місіонер, що командував гуртом, тицьнув указівним пальцем у розколину в глинистій полив'яній землі.
— Через цю межу не пройдете, — крикнув він.
Чотири індіанці-вантажники, що несли стару в паланкіні, збитому із дощок, зупинились, почувши ці слова. Стара почувалася незручно у паланкіні, голова у неї паморочилась від пустельної пилюки та спеки, але попри все вона трималася гордо. Ерендіра йшла пішки. Позаду паланкіна вісім індіанців несли багаж, а за ними на велосипеді їхав фотограф.
— Пустеля нікому не належить, — сказала стара.
— Вона належить Богові, — відповів місіонер, — а ви порушуєте його закони своїм нечестивим подорожуванням.
По вимові стара здогадалась, що місіонер іспанець, і вирішила уникнути зіткнення, бо добре знала непримиренність піренейців.
— Про що ти, сину?
— Ця дівчина неповнолітня.
— Але вона моя онука.
— Тим гірше, — відповів місіонер, — віддай її під наш догляд добром, інакше ми вживемо інших заходів.
Такого стара не чекала.
— Добре, попику, — поступилася вона, злякана. — Але рано чи пізно я тут пройду, от побачиш.
Через три дні після зустрічі з місіонерами, коли бабця та Ерендіра спали в селищі поблизу монастиря, кілька мовчазних, таємничих фігур поповзом, наче розвідники, що готуються до штурму, прослизнули в намет. Шість сильних і молодих послушниць-індіанок у волосяницях, які виблискували в променях місяця, тихенько накрили Ерендіру москітною сіткою, безшумно підняли й понесли її, наче велику тендітну рибу, що потрапила у місячну сіть.
До чого тільки не вдавалася бабця, щоб звільнити онуку з-під опіки місіонерів. І тільки коли всі її засоби від найлегальніших до найнелегальніших вичерпалися, стара звернулася до цивільної влади, яка належала військовому начальнику. Вона знайшла начальника у дворі його власного будинку, він був напіводягнений і стріляв з гвинтівки у єдину темну хмару, що висіла в розпеченому небі. Алькальд намагався влучити у хмару, сподіваючись викликати дощ, стріляв довго й затято, але все було марно; у перервах між пострілами він слухав стару.
— Нічого не можу зробити, — сказав він нарешті, вислухавши її, — святі отці згідно із своїм статутом мають право тримати в себе дівчину до її повноліття або поки вона одружиться.
— А вас для чого ж тут поставлено? — запитала бабця.
— Щоб викликати дощ, — спокійно відповів військовий.
Невдовзі побачивши, що кулі не досягають хмарини, він покинув свої офіційні обов'язки й заходився розмовляти із старою.
— Вам потрібно знайти яку-небудь впливову особу, яка б відповідала за вас. Кого-небудь, хто б поручився за вашу мораль та порядність і поставив свій підпис в офіційному листі. Ви не знайомі з сенатором Онесіо Санчесом?
Сидячи під пекучим сонцем на дуже вузькому для її сідниці стільчику, стара відповіла з урочистою люттю: