Всеволод Нестайко
Неймовірні детективи
Таємничий голос за спиною
Розділ І
Загадкове зникнення. Женя Кисіль і капітан Горбатюк. Перше знайомство з Вітасиком Граціанським
У суботу тридцятого вересня о тринадцятій годині двадцять п'ять хвилин раптово і загадково зник учень шостого "Б" класу Вітасик Дорошенко.
Останнім Вітасика бачив його друг і однокласник Женя Кисіль.
– Ну, давай розказуй все по порядку! – старший слідчий карного розшуку капітан Горбатюк пильно примружився, дивлячись на Женю. Шестикласнику Киселю здалося, що ті примружені очі зазирнули йому в самісіньку душу.
– Ну… – Женя зітхнув. – Ну, я вже казав Регіні Ігнатіївні… Я стояв у коридорі біля вікна. Бачу, Дорошенко зайшов до туалету. Минуло півгодини, а він не виходить. Нарешті я не витримав, зайшов – а у туалеті нікого нема.
– А може, ти не помітив, як він вийшов.
– Не міг я не помітити. Я весь час на двері дивився.
– А через вікно?
– Третій поверх. Та й зачинене було вікно. Тільки кватирка. Вузька така. Не пролізти. Він же не горобець, щоб через кватирку вилетіти.
– А чого ти у коридорі стояв?
– Його чекав… – Женя одвів очі. – Щоб помиритися.
– Ви посварилися?
– Ага.
– Чого?
– Та я йому наговорив…
– Що?
– Та… різних слів… нехороших.
– Нащо?
– Та… через того Вітасика.
– Якого?
– Та Граціанського ж… Новачка. Він у нас тільки з'явився…
– Граціанського, кажеш, новачка… – якось неуважливо повторив капітан Горбатюк, оглядаючи "місце події", тобто туалет.
Після школи Женя ще нікому нічого не говорив, – ходив по місту, шукав, сумнівався. Хто його зна, може, він таки проґавив Вітасика, не помітив, як той вийшов…
Але надвечір, коли поприходили з роботи батьки, а Вітасик додому так і не з'явився, Женя не витримав і все розказав. Батьки сполошилися і побігли в міліцію. Почалося офіційне слідство.
У школі було порожньо й безлюдно. Пізній вечір. Тільки в кабінеті директора юрмилися схвильовані вчителі, невміло заспокоюючи Вітасикових батьків. На "місці події" слідчий просив нікого не товктися. Він вирушив туди тільки вдвох з "головним свідком".
Капітан Горбатюк уважно оглянув туалет, скривився, почитавши деякі свіжі написи на стінах і на дверях, які технічки ще не встигли ліквідувати, помацав шпінгалети на вікні, визирнув із вікна у двір, обдивився і розвів руками:
– Щось не те. Через вікно ходу нема. Гола стіна, ринва далеко, аж он де… Або ти просто не помітив, як він вискочив, або…
– Не міг я не помітити! Я очей не зводив! Клянусь! – Женя гупнув себе кулаком у груди.
– Але ж зрозумій. Так не буває. Без причини, з доброго дива, не залишаючи жодного сліду, навіть у фантастичних творах ніхто не зникає. Все у світі має свої причини й наслідки. Кожна загадка має свою розгадку. Інша річ, що іноді її важко розгадати. Але розгадка є. Отже, давай думати разом. Куди він міг подітися? Хтось із туалету виходив після того, як туди зайшов твій друг?
– Виходив. Якийсь одинадцятикласник вусатий. Валера, здається, звуть. Прізвища не знаю. Семикласник Гриша Свистуненко. Вася Таратута з шостого "А". І… і Вітасик Граціанський, про якого я вам говорив. Оце і все.
– А не міг він вийти разом із вусатим одинадцятикласником, ховаючись за нього?
– Не міг. Той одинадцятикласник повз мене отак-о пройшов.
– А за семикласника?
– Свистуненко ще менший за Вітасика. Дарма що семикласник. За нього не сховаєшся.
– А що ж ти наговорив своєму Вітасику через того новачка Вітасика? Ще й звуть їх однаково.
– Та… Кажу ж, різні слова образливі…
– Чого?
– Бо дуже вже мій Вітасик тому Вітасику заздрив.
– Заздрив?
– Ага.
– Чого?
– Ну… через плеєр… І взагалі… Я йому сказав: "Невже ти здатний тільки заздрити, а сам ні на що путнє не годен?"
– А ти не заздрив?
– Та хай він горить, той плеєр! Разом із Вітасиком! Граціанським, ясна річ.
Отут, дорогі друзі, давайте на якийсь час залишимо Женю Киселя наодинці з капітаном Горбатюком (ми ще до них повернемось обов'язково) і познайомимося ближче з новачком Вітасиком Граціанським, оскільки він у нашій детективній пригоді відіграє роль аж ніяк не останню.
Вітасик Граціанський з'явився у класі через два тижні після початку навчального року. Його поява не була несподіванкою. Всі вже знали, що у класному журналі записаний новачок. Першого ж вересня про це сповістила всезнаюча Муся Чапінога, племінниця вчительки математики Галини Сергіївни. Вона сказала, що новачка нема, бо він із батьками на курорті у Коктебе-лі, в Криму.
– Ич, паразит, – пхикнув Вітасик Дорошенко. Ще й не побачивши навіть Граціанського, він уже вперше йому позаздрив. Вітасик Дорошенко ніколи не був у Криму тим паче у Коктебелі.
Коктебель! Це звучало по-іноземному, все одно як Ніцца, Біариц, Марсель… І викликало в уяві синє море, білі кораблі, пальми на набережній, по якій походжають туди-сюди прекрасні кінозірки й пихаті мільйонери у запаморочливих дорогущих шмотках…
– Чому паразит? – смикнула плечиком гарненька Милочка Петриківська. – Якби тебе повезли, і ти б поїхав. Просто заздриш.
Вітасик почервонів. По-перше, тому що це сказала Милочка. Що б вона не говорила, він завжди червонів. По-друге, тому що вона влучила у самісіньке, так би мовити, "яблучко".
– А от і паразит! – сказав Женя Кисіль. – У Коктебель їздять самі паразити – новочасні багатії.
Що б не сказала Милочка, Женя завжди заперечував. До того ж він був Дорошенків друг із першого класу.
– Ну от не люблю, коли не знають і патякають! – підтримала Милочку Оксана Фіцелович. – Не бачили ще хлопця у вічі, а вже обзивають. От не люблю! Подивилися б на себе!
– Є на що дивитися! – пхикнула Милочка. Вітасик знову почервонів.
– Є чи не є, а все моє! Подумаєш, красива, як свиня сива! – Женя любив римувати.
Одне слово, як бачите, ще до своєї появи Вітасик Граціанський викликав у класі гарячі розмови і навіть дискусію.
І от він з'явився.
– Салют, чуваки! Привіт, чувихи! Ну, як у вас тут атмосфера? Жити можна? Кисень не перекривають?
Очі його весело іскрилися. Збентеженості, ніяковості, як це буває у новачків, не помічалося ані крихти.
Стрункий, кучерявий, гарний, з блискотливими карими очима, Граціанський одразу сподобався дівчаткам. І від перших же його слів вони охоче, поблажливо захихикали.