– Не знаю. Але ти ж бачиш – наші сліди є, а його нема. А мусили б бути. Він же вийшов зі склепу і ступав по багнюці. Ти ж пам'ятаєш?
– Пам'ятаю. Він гайнув осюди, в кущі. А тут гладенько, наче ніхто не ступав. Ми отут пробігли, наші сліди, бачиш, є. А його нема. Дивно.
– Отож-бо й воно, що дивно.
– З одного боку, Дармовис каже, півблока двістікілограмового однією рукою пересунув. А з другого – по землі ходить, слідів не лишаючи, наче привид.
– Я ж і кажу…
– Ти думаєш, він був у підземеллі?
– А де ж?
– Але там же замкнено. Ми ж дивилися.
– Замкнено, – Женя зітхнув. – І все-таки… Мені здається, він там був.
– Ну, може, підійшов, побачив, що замкнено, і повернувся.
– А може, у нього ключ є…
– Ключ у сільраді, ти ж знаєш.
– Ключ і викрасти можна.
– Ну це ти вже нафантазував таке… Що він – злодій?
– А чого він од нас утік?
– Та не схожий він на злодія.
– А темні окуляри?
Вони ще довго тинялися біля склепу, висуваючи різні припущення й домисли, аж поки не захотіли їсти. Тоді подалися до баби Секлети.
Наминаючи запахущий бабин борщ зі старим салом, хлопці весь час задумливо перезиралися і раз у раз багатозначно похитували головами. Таємничий Нолик не давав їм спокою.
Баба помітила їхні перезирання й усміхнулася:
– Що, хлопці, знову якась придибенція сталася?
Женя глянув на Вітасика. "Від баби Секлети, здається, можна не ховатися", – промовляв його погляд. Вітасик ствердно кивнув.
– Бабусю, а що б ви подумали про людину, яка не залишає слідів? – спитав Женя.
– Як це? – не зрозуміла баба. – А отак. Ходить по багнюці – і жодного сліду.
– По воді, яко по суху… Було таке. Ходив так Ісус Христос. Син Божий. Господь-Бог наш.
– Ні. На Христа він не схожий, – сказав Женя.
– Абсолютно, – підтвердив Вітасик.
– У спортивному костюмі.
– У темних окулярах.
– А де ви його бачили?
– Та біля склепу на кладовищі.
– Де хід у підземелля монастиря.
– А-а… – протягнула баба Секлета. – Тоді не дивно. Те місце привиди полюбляють. От вони слідів ніколи не залишають. Це точно. Колись, коли я ще дівкою була, і мені там із привидом здибатися довелося. Йшла на побачення з Василем… Гарний був хлопець, справжній сокіл, царство йому небесне, – баба перехрестилася, – кучерявий, стрункий, високий, у війну загинув на фронті. Так от, кажу, йшла на побачення з Василем, а побачилася з привидом волохатим, хай Бог милує… Сутеніло, зорі вже на небі засвітилися. Підходжу, а з-за склепу раптом – я-ак шуроне!.. Волохате, бридке, очі горять…Я мало не вмерла з переляку. Незчулася, як і вдома опинилася. Як бігла, не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, як на перелазі перечепилася і носом заорала. А Василь понад дві години чекав, ніякого привида не бачив і образився, думав, що я його обдурила, не прийшла. Так ми й посварилися… Не повірив він мені… – баба зітхнула й замовкла, поринувши у свої спогади.
…Але й на привида Нолик не був схожий.
Розділ V
Святий Гавриїл
Леонід Сергійович Підшивалов та Аркадій Маркович Любашевський були з цілком порядних, інтелігентних родин. Обидва закінчили політехнічний інститут і вже три роки працювали інженерами. Правда, блискучої кар'єри поки що не зробили, але кар'єра – то жінка примхлива, і сподобатися їй не так просто. Звичайно, деяким щастить одразу. Так, як, наприклад, Олександру Петровичу Федоряці, який невдовзіпісля закінчення того ж таки політехнічного поїхав на три роки у Марокко і повернувся з машиною, грошима та іншими ра-достями цивілізованого світу, які викликають таку заздрість у сучасної молоді.
Олександр Петрович Федоряка був на два роки старший за Підшивалова та Любашевського, і різниця між ними була два курси, але в інституті вони приятелювали, оскільки грали в одній інститутській баскетбольній команді. І для Підшивалова і Любашевського Федоряка був Сашуня, а для нього Підшивалов був Льосик, а Люба шевський – Деголль. Не хотілося б ображати пам'ять видатного француза, але факт залишався фактом – ніхто з приятелів не називав Любашевського інакше як Деголль. Він і справді був схожий на французького генерала – такий же високий і з таким же видатним носом.
Повернувшись із Марокко, Сашуня випадково зустрівся на вулиці з Льосиком і Деголлем, запросив їх до себе і, звичайно ж, похвалився своїми закордонними надбаннями. І ця зустріч стала початком відновлення старих інститутських зв'язків. Всі троє були ще не одруженими, парубкували, і квартира Сашуні стала місцем товариських вечірок і гульбищ. Мама Сашуні, яка мешкала разом із ним, подовгу була відсутня (їздила у Миргород до дочки няньчити малу онуку), і молодим людям ніхто не заважав. Заводіякою у компанії був Льосик. Веселий, компанійський, він завжди вигадував щось незвичайне, якісь розіграші й містифікації. І коли він запропонував Деголлю за допомогою пластиліну зробити відбиток ключів Сашуні, підробити їх і залізти у квартиру, Деголль був певен, що це чергова містифікація. Правда, Льосик потім запевняв, що й сам він спершу думав лише розіграти Сашуню. Та коли "операція" була вдало проведена, користолюбство охопило друзів із такою силою, що вони забули про розіграш. "Ми ж не все взяли, тільки часточку, машина йому лишилася, гроші, Сашуня не пропаде, – заспокоювали вони себе. – До того ж він такий лопух – ніколи не догадається".
Та Сашуня виявився не таким лопухом, як вони думали. Він одразу запідозрив своїх приятелів і заявив у міліцію. Міліція встановила за ними нагляд і досить швидко накрила їхні спроби реалізувати апаратуру через знайомих у ломбарді. Льосик викручувався вигадливо й майстерно, виявляючи справжній талант містифікатора. Він доводив, що все було задумано виключно як розіграш і останній акт комедії мав відбутися саме у ломбарді, куди вони нібито збиралися привести Сашуню. Але Деголль розколовся одразу…
Зважаючи на те, що інженери були "неофіти", не притягалися раніше до судової відповідальності, а також на прохання потерпілого, який уже пожалів своїх приятелів, капітан Горба-тюк вирішив не ув'язнювати підслідних, не брати їх під варту, а обмежитися підпискою про невиїзд.
– Просто не знаю, що й робити, – казав капітанові Сашуня. – Я б уже й забрав свою заяву, але… якби була певність, що вони ніколи більше не робитимуть такого. Адже безкарність розбещує, породжує цинізм. Тепер я думаю, що того листа в інституті таки вони мені написали.