Капітан слухав її, не перебиваючи. Подумав тільки: "Згодився мій папірець із телефоном". Ставити питання бабусі навіть не довелось – так доладно вона все розповіла. Горбатюк подякував їй за кмітливість і оперативність. І вийшов надвір.
"Що ж таке? Виходить, Дикий не в контакті з Циганом і Рудим, а навпаки – в конфронтації. Якщо вірити хазяйці, то картина ясна: рекетири Циган і Рудий шантажують підприємця Дикого. А може, це блеф? Щоб сплутати карти. Може, вони навмисне розіграли п'єсу для хазяйки, щоб замести сліди. І всі зникнуть, відчувши, що міліція сідає їм на хвоста?… Не будемо робити поспішних висновків… Почекаємо повідомлень від автоінспекції. Треба подзвонити черговому".
Капітан, який у поспіху забув мобільний телефон, поїхав на пошту. Можна було, правда, завітати до Жовтневого райвідділу, але там усі знали, що Горбатюк розслідує справу про кафе, а тут щось нове, доведеться пояснювати, розказувати, не той зараз настрій.
Телефонна кабіна була вільна. Капітан привітався з Марусею – гарненькою дівчиною, що сиділа на прийомі й видачі переказів і допомогла відшукати Дикого. Маруся закивала йому привітно, але в очах чогось був неспокій.
Зайшов до кабіни, набрав чергового.
– Привіт. Горбатюк. Від автоінспекції не було нічого? Що ж, почекаємо. Запиши, будь ласка, прикмети і передай їм. Значить, троє. Один лисий, з сивими вусами. Директор фірми Дикий. Очевидно, жертва. Двоє інших – злочинці: Рудий і Циган. Рудий високий, з довгим білявим волоссям. Циган – нижчий, чорнобородий, із сережкою у лівому вусі. Можливо, озброєні. Бути обережними. Через півгодини передзвоню.
Двері кабіни не зачинялися, були напіввідхилені. І раптом Горбатюк побачив, як слухає його розмову Маруся. Аж шию витягла, напружилася, і в очах не лише цікавість, а й переляк. Перехопивши його погляд, вона одразу опустила очі. І капітанові згадалися враз слова Дикого: "Я був майже певен, що та дівчина на пошті доповість вам. Так вона дивилася…"
Відвідувачів на пошті не було.
Капітан підійшов до її віконця, схилився:
– Марусю, скажіть чесно, кому ви говорили про той переказ? Згадайте. Це дуже важливо.
Маруся почервоніла так, наче її ошпарили окропом. І низько-низько схилила голову, ховаючи очі.
– Розумієте, від цього залежить зараз життя людини. Я ж бачу, ви щось приховуєте, – капітан уже був певен, що не помиляється. – Ви їх знаєте, Цигана і Рудого? Правда? Ви боїтесь сказати?
Не підводячи очей, вона мовчки закивала головою.
– Якщо ви скажете те, що знаєте, це може запобігти лихові. А вам я обіцяю захист і допомогу.
Вона підвела очі, повні сліз:– Я не знала… я не хотіла… Мене запросила подруга на день народження. І вони там були. А напередодні якраз прийшов той переказ. Ну і я… Я не знала… я не хотіла… – вона заплакала, по-дитячому шморгаючи носом.
– Ви не знаєте, куди вони могли зараз поїхати?
Вона заперечливо похитала головою.
Але капітан відчув, що вона щось приховує.
– Марієчко! Серденько моє! – Горбатюк намагався вкласти в свої слова всю щирість і лагідність, на які був здатен. – Зрозумійте! Його можуть убити. Дорога кожна хвилина. Якщо ви щось знаєте і не кажете, ви берете великий гріх на душу. В ці хвилини, може, вирішується доля не лише Дикого, а й тих дурних хлопців. Вони ще не стали вбивцями, а можуть стати. Швидше, швидше зважуйтесь. Зараз хтось зайде, наша розмова перерветься, буде же пізно.
Вона підвела очі. В них були страх і вагання.
– Ну!
Вона глибоко зітхнула, як перед стрибком із кручі:
– Я… я не знаю… Але Циган говорив, що в нього є хатинка на узліссі, спадщина, "бунгало", як він говорив… Навколо нікого, краса неймовірна… Він запрошував мене туди.
– Де це?
– У Пилипівцях, п'ятнадцять кілометрів звідси… Тільки ви… не видавайте мене! Вони мене вб'ють… – вона знову заплакала.
– Спасибі тобі!.. Не бійся!.. Все буде гаразд!.. – останні слова капітан вигукнув уже з порога, біжучи до машини.
Нате, щоб зняти з постів двох своїх хлопців, пішло дві хвилини, не більше.
"Порушую, псую офіційне розслідування про кафе. Може, той, на кого ми тут чатуємо, саме в ці хвилини й з'явиться. Але так уже й буде. Баритися не можна. Хтозна, що вони зараз там виробляють із ним… – думав капітан, газуючи по вибоїстій ґрунтовій дорозі. – Даремно тільки автоінспекцію турбував. Шантажисти на шосе й не вискакували. Доведеться вибачатися".
Пилипівці – невеличке мальовниче село під лісом, із тих неперспективних занедбаних сіл, майже половина хат яких, кинутих, напіврозвалених, ще недавно не мала господаря. І лише рік-півтора після того, як їх почали продавати городянам, обійстя стали відроджуватися, з'явилися нові будинки. Але жили тут здебільшого влітку, і цієї непривітної листопадової пори село було порожнє й безлюдне.
Горбатюк зупинив машину край села, вийшов, озирнувся, міркуючи, де може бути "бунгало" Цигана. Ліс огинав село майже з трьох боків. Де ж те узлісся, про яке він говорив Марусі?
І враз з одного боку капітан почув… музику. Стинг виспівував на повну потужність свої захопливо-ритмічні пісні.
– Вилазьте, хлопці! – схилившись до машини, сказав Горбатюк. – Побігли!
Хлопці миттю вискочили з машини.
– До зброї!.. Чує моє серце, буде стрілянина, – капітан вихопив із кобури пістолет, клацнув затвором.
Майже одночасно пересмикнули затвори хлопці. Пригнувшись, вони бігцем кинулися до похилої розвалюхи на узліссі, звідки линула музика.
Коли вони наблизилися, то крізь мелодійно-ритмічні вигуки Стинга почули враз нелюдський болючий стогін – виття.
Злодюги були настільки впевнені, що ніхто їх зненацька не заскочить, – навіть не замкнули дверей.
Капітанові довго потім снилася ця жахлива картина.
Дикий лежав на лавці голий до пояса зі зав'язаними під лавкою руками. А над ним стояв Циган і прикладав праску до його спини.
Пищенко і Рудий сиділи за столом і пили коньяк. На покутті, під іконами, стояв програвач, на якому крутилася платівка. Меломан Пищенко не визнавав сучасної техніки, тільки – платівки.
Оглушені піснею Стинга, вони нічого не почули. І тільки коли у дверях з'явився капітан із пістолетом у руці, а затим майже одночасно вилетіли шибки у вікнах і звідти теж просунулися дві руки з пістолетами, вони так і завмерли, розгублені. Стрілянини не було.