Нічого, абсолютно нічого цього не зазнати! Жах!!!
Тато почувався щасливим, промоклим до нитки, зате відчайдухом, який анітрохи не боїться грози.
У своєму будиночку вони ніколи не проведуть електрики, а користуватимуться, як споконвіку, гасовим каганцем.
Тато Мумі-троля скучив за своєю родиною і за своєю верандою. Він раптом збагнув, що лише там може відчувати себе вільним та сповненим жаги пригод, як і годиться справжньому Мумі-татові.
Седрик
Тепер, після всього, що трапилося, важко збагнути, як крихітне звірятко Чмих дало себе вмовити віддати Седрика. По-перше, Чмих ніколи нічого не віддавав, скорше навпаки… А по-друге, Седрик, справді був дивовижним!
Седрик не жива істота, а річ, зате яка річ! Спершу могло би здатися, ніби це маленький плюшевий песик з вичовганою до блиску головою і затертого до дірок від надмірної любові, однак, коли приглянутися, ставали помітними очі, схожі на справдешні топази, а ще маленький справжній місячний камінь на ошийнику.
До того ж, Седрик мав неперевершений вираз мордочки, він не був схожий на жодного іншого маленького песика. Цілком можливо, що коштовні камені мали значення більше для Чмиха, ніж вираз мордочки, та все ж Чмих любив Седрика.
Щойно віддавши Седрика, він одразу розпачливо пожалкував про це. Чмих не їв, не спав, не розмовляв. Лише каявся у своєму вчинку…
– Любий маленький Чмиху, – стурбовано сказала якось Мумі-мама. – Якщо ти так страшенно любиш Седрика, то міг би принаймні подарувати його комусь, хто тобі до вподоби, а не доньці Капарулі…
– Ет, пусте, – пробурмотів Чмих, потупивши згорьовані, почервонілі від плачу очка в підлогу. – В усьому винен Мумі-троль. Він сказав, якщо подарувати комусь річ, яку дуже любиш, то натомість отримаєш у десять разів більше. А ще з'явиться надзвичайно гарне відчуття. Він мене обдурив…
– О… Он як… – Мама розгубилася й не знала, що казати. Вона вирішила обдумати почуте до ранку, а тоді вже вирішувати, як ліпше вчинити.
Настав вечір, Мумі-мама подалася до своєї кімнати. Усі побажали одне одному на добраніч, один по одному погасили всі каганці. Лише Чмих лежав без сну, втупившись у стелю, де у місячному сяйві вигойдувалася тінь великої смереки. Ніч видалася теплою, тож вікно залишили відчиненим. До Чмиха долітали від ріки звуки губної гармонії Нюхмумрика.
Коли чорні думи цілком заполонили Чмиха, він виліз із ліжка, підкрався до вікна, спустився мотузяною драбинкою униз і побіг садом, де у темряві біліли півонії, а тіні були чорними як вуголь. Місяць високо вгорі здавався далеким і байдужим.
Нюхмумрик сидів перед своїм наметом.
Цієї ночі він не грав пісеньок, а лише підхоплював короткі хвостики мелодій, більше схожі на запитальні інтонації або підтакування, коли не знаєш, що сказати.
Невтішний у своєму горі Чмих сів поряд, задивившись на ріку.
– Привіт! – озвався Нюхмумрик. – Як добре, що ти прийшов! Я саме розмірковував над однією історією, яка й тебе могла би зацікавити.
– Нині мене вигадки не цікавлять, – відбуркнув Чмих, зіщулившись.
– А це не вигадка. Історія справжня і трапилася з тітонькою моєї мами.
Нюхмумрик почав розповідати, посмоктуючи люльку та хлюпаючи лапками у чорній, мов сама ніч, річковій воді.
Жила якось на світі одна пані, яка дуже любила свої речі. Вона не мала дітей, котрі б її розважали чи сердили, вона не мусила працювати чи куховарити, її нітрохи не цікавило, що про неї думають інші, і вона нічого не боялася. Та раптом вона до всього збайдужіла. Іншими словами, їй усе надокучило.
Але ж та пані любила свої гарні речі, збирала їх усе своє життя, упорядковувала, доглядала, без упину чепурила. Вони ставали чимраз гарніші, навіть гості, які переступали поріг її хати, не вірили своїм очам.
– Щаслива, – заздрісно кивнув Чмих. – А що то були за речі?
– Звичайно, – погодився Нюхмумрик. – Щасливою була по змозі… Але ти слухай і не перебивай!
Однієї ночі тітонька моєї мами встругнула отаке: проковтнула велику кістку, коли ласувала відбивними у темній коморі. Кілька днів після того їй було зле, зрештою вона вирішила звернутися до лікаря. Лікар обстукав її, прослухав, зробив рентген, навіть потряс нею і нарешті сказав, що кістка застрягла впоперек живота. То була дуже каверзна кістка, ніяк не хотіла зрушити з місця. Іншими словами, можна було сподіватися найгіршого.
– Та що ти кажеш! – скрикнув Чмих, раптом зацікавившись. – Лікар вважав, що тітонька будь– якої миті може померти, хоча не наважувася їй цього сказати?
– Десь так приблизно, – ствердив Нюхмумрик. – Але ж тітонька моєї мами була не з лякливих, тож запитала, скільки їй ще зосталося жити. Потім вона подалася додому і замислилася. Кілька тижнів – не так вже й багато.
Раптом тітонька згадала, що замолоду мріяла досліджувати береги ріки Амазонки, навчитися пірнати з аквалангом, виношувала думки про великий веселий притулок для покинутих дітей, а ще їй хотілося помандрувати до вулкана, який вивергає вогонь, і влаштувати розкішний банкет для всіх своїх друзів. Але тепер уже, звичайно, надто пізно! До того ж, друзів у неї зовсім не було, бо ж тітонька все життя колекціонувала гарні дрібнички, а це потребує часу.
Щодалі вона думала, то сумнішою ставала. Вона бродила кімнатами будинку, намагаючись знайти розраду серед любих серцю речей, та вони її вже не тішили. Навпаки, тітоньку діймав смуток, що все це доведеться залишити на землі, коли сама вона потрапить до раю. А думка про те, що там, на небі, доведеться починати колекцію спочатку, також її не звеселяла.
– Бідолашна пані! – не стримався Чмих. – А не можна було взяти з собою хоча б одну маленьку дрібничку?
– Ні, – суворо відповів Нюхмумрик. – Заборонено! Але ж помовч і слухай! Однієї ночі лежала тітонька моєї мами в ліжку, втупившись поглядом у стелю, і думала важку думу. Її звідусіль оточували розкішні меблі з безліччю гарненьких дрібничок, які були усюди: на підлозі, на стінах, під стелею, на шафах, у шухлядах. Раптом їй здалося, що вона задихається від тієї купи речей, які не давали їй ані краплини розради. І тоді їй на думку спав чудовий вихід із ситуації. Ідея була такою веселою, аж тітонька засміялася сама до себе, миттю збадьорилася й встала з ліжка, щоб ліпше думалося.