—А нас тут ніхто не зловить?—поспитав Коник-стрибунець, боячись заходити всередину.
— Сніпки ми назад вшиємо,— сказав Іван.
У хаті тхнуло вогким, непровітрюваним приміщенням. Як неживі стояли під стінами лави, стіл, скриня з задертим віком. Коник-стрибунець зазирнув усередину — там лежав сувій полотна і пучок колосків. Затулка од печі валялась на долівці, а на припічку сірів вигорнутий попіл. З усього вгадувалося, що господар тут жив сам, без жінки, і що тікати звідси йому довелося негайно. Хлопці трохи постояли посеред хати, і тому, що на них давила низька стеля й густий смуток, то вони вийшли надвір і сіли на призьбі. Ліс підступав до них чорною, мовчазною навалою. Угорі вже зайнялася перша зірка, по-дитячому світло приглядаючись до землі. Раптом Коник-стрибунець нашорошив вуха.
— У повітці...— почав він і знову прислухався.— Здається, собака...
— Де там ті собаки,— буркнув Іван.
Але Коник-стрибунець так зрадів можливості саме тепер і саме тут зустрітися з собакою, що вже схопився на ноги й побіг до повітки. Одчинив двері й покликав його: "Ня! Ня! Ня!" — Й прислухався, але нічого у відповідь не почув. З обачністю озираючись на відчинені двері, він повернувся назад.
— Почулося,— мовив Іван.
Проте Коник-стрибунець не відповів, очікування не сходило з обличчя, і він усе не спускав погляду з повітки.
— Там хтось є,— прошепотів.
Іван, не кажучи й слова, подався до повітки. Вона до половини була закладена галуззям, до половини — сіном. Тхнуло сухою прілістю й було вже тут темно хоч в око стрель. Його відвага трохи підупала, але, почувши ззаду притаєне дихання товариша, запитав грубувато:
— Хто тут є, обізвіться?
Але ніхто не відповів, то він покликав:
— Ня! Ня!..
— В отому кутку... щось було,— прошепотів Коник-стри-бунець.
Іван річуше поліз у куток, на який показував товариш. Йому здавалося, що під ногами ще ніколи отак різко та шумливо не шаруділо сіно, як оце зараз. І не встиг іще видряпатися нагору, як, похолонувши, зупинився і втупився перед собою. Холодок, дрижаки, слабість залляли його тіло — з темряви на Івана дивились людські очі. Вони наче аж світились, схожі на дві живі і югрозл иві цівки. І в ту ж мить він та Коник-стрибунець почули чоловічий голос:
— Хлопці?!
Іван уже намірився шугнути назад, але рідна мова його заспокоїла. Проте відповісти не зміг, хоча й силкувався,— щось лякливо-далеке перехопило горло.
— Хлопці?!— знову пролунав той самий голос, і зразу ж спалахнув ліхтарик, націлений уперед.
Іван побачив людину з забинтованою головою. Людина була в червоноармійській сорочці, без погонів. З очей стріляв хворобливо-сухий блиск, лице пашіло. Дві кострубачки брів — дві чорні гілочки, якісь притоптані, засмічені сіном, здивовано полетіли догори, і там, на зморшкуватому лобі, так і завмерли.
— Ви самі? — знову запитав червоноармієць. Світло ліхтарика на мить погасло, навколо Івана все почорніло, він лише почув, як переступив із ноги на ногу Коник-стрибунець. І раптом знову вдарив тугий пучок світла, знову з'явилися очі, :і яких стріляв хворобливо-сухий блиск, і знову червоноармієць запитав:— Що ви тут робите?
— А ми йдемо,— відповів Іван і навіть зрадів, почувши свій голос.
Червоноармієць наче аж задумався, куди це вони можуть
іти.
— Вас двоє? — поспитав.
— Ага, ми з Грицюньом,— відповів Іван вже трохи сміливіше, відповів так, ніби трапилася знайома людина, котра знає Грицюня.
— Німців поблизу нема?
— Ми йшли через ліс, то не бачили.
— Тут дорога близько...
— Ми обминали дорогу.
Червоноармієць спрямував світло ліхтарика трохи вбік і намагався подивитись за Іванову спину.
— Ану ти, Грицюньо, йди сюди!
Йому відповіло мовчання. Але згодом затріщало, зашебер-хало сіно, і Коник-стрибунець почав видряпуватися вгору. Мабуть, у нього був такий здивований, такий безпорадний вигляд, що червоноармієць одразу ж усміхнувся, і гілочки брів у нього весело затремтіли, наче од вітру. Іван відчув себе певніше, а Грицюньо й не змигнув, дуже пильно дивився перед собою.
— Сідайте біля мене, хлопці,— сказав червоноармієць,— поговоримо.
Зразу ж погасив світло, і тепер вони опинилися в густій темряві. Обоє не ворушились. Грицюньо найшов Іванову руку і міцно вчепився за неї.
— Що ж ви тут робите? Куди йдете?
— А ми корів своїх хотіли знайти,— обізвався Іван.— їх од німців гнали, але не встигли — за Радавкою всі гурти розбомбили.
— Знайшли корів?.. Своїх?..
— Де там...— зітхнув Іван.
— Мене поранило,— сказав червоноармієць,— Я вже тут другий день переховуюсь. Може б, і пішов куди-небудь, але ноги не несуть. Наші вже далеко?
— Мабуть, далеко.
— А їсти у вас нічого нема?
Коник-стрибунець витяг із-за пазухи скибку хліба. Коли в темряві його пальці торкнулися твердої й гарячої долоні, то відчув, що й сам згарячів, зайнявся до самісінької маківки.
— Спасибі,— мовив червоноармієць.— А як же це ви... вдвох? Матері вас послали, чи що?
— Ні, не матері,— сказав Іван.— Вони й не знають, де ми поділися... Самі.
— Ви одчайдушні такі?
— А що ми їстимемо, коли молока не буде? — повторив, з усього видно, чиїсь слова Коник-стрибунець.
—Дядьку,— обізвався Іван,— там, у лісниковій хаті, повинна бути якась їжа, то ми пошукаємо.
— Пошукайте,— сказав червоноармієць. І голос у нього був зовсім кволий, наче він ледве переводив дух.
Хлопці мовчки позлазили вниз, мовчки вийшли надвір. У лісі не говорив жоден листочок, а лісникова хатина, здавалось, хотіла бути зовсім непомітною, присіла нижче до землі, злилася з темрявою. В осінньому повітрі відчувалась пронизлива сухість. Грицюньо почав тремтіти. Йому знову хотілося вхопитись за Іванову руку, але стримувався... Довго нишпорили по всіх кутках — і на печі, і в ковбашці, й під тапчаном, і перевернули полотно в скрині, проте, крім сушених грушок та кількох цілушок, нічого не надибали. Коли вже виходили з хати, Іван почув якесь шеберхання на сідалі. Намацав драбину, ступив на щабель — і налапав півня. Півень злякано скрикнув, але Іван схопив його за дзьоб, потім за крила.
На цей раз червоноармієць уже не запалював ліхтарика. їв сухі грушки, й було чути, як перетирає їх зубами.
— А ми півня маємо! — не втримався Грицюньо.