Сімона відчувала, що втілює тут правду, ворожу цьому світові, і їй було ніяково. Вона вже майже жалкувала, що прийшла сюди — їй хотілося сховатись, і, боячись стати надто помітною, вона стримувалась, щоб не кашлянути, не заплакати. Вона розуміла, що її присутність тут незвична, недоречна, і почувала себе так, наче була гола. Але її правда була така сильна, що побіжні погляди секретарів знов і знов повертались нишком до її обличчя і читали на ньому ту правду. Ця жінка була прекрасна. Вона мовби нагадувала людям про священний світ щастя. Нагадувала, на яку високу матерію замахується, сам того не знаючи, кожен, хто присвятив себе дії. Відчуваючи на собі стільки поглядів, жінка заплющила очі. Вона нагадувала людям, який великий спокій вони, самі того не знаючи, можуть порушити.
Рів'єр прийняв її.
Вона прийшла, щоб несміливо захищати свої квіти, свою каву на столі, своє молоде тіло. Але в цьому кабінеті, ще холоднішому, ніж інші кімнати, губи їй знову почали тремтіти. Сімона зрозуміла, що в цьому іншому світі її правди не висловити. Все, що повставало в ній — її палка, мов у дикунки, любов, її відданість — усе, здавалося, стає тут якимось набридливим, егоїстичним. Їй захотілося вибігти звідси.
— Я вам заважаю...
— Ви мені не заважаєте, пані, — сказав Рів'єр. — На жаль, і вас, і мені лишається тільки чекати.
Вона ледь помітно повела плечима, і Рів'єр зрозумів значення того руху: "Нащо ж тоді та лампа, і приготований обід, і квіти — все, що жде дома..." Одна молода мати якось призналася Рів'єрові: "Я й досі не можу усвідомити, що моя дитина померла. Про неї нагадують жорстоко усякі дрібнички — то знайдеш її одяг, а то прокидаєшся вночі і відчуваєш, як серце заливає така ніжність, тепер уже нікому не потрібна, як і моє молоко..." І ця жінка з завтрашнього дня почне так же важко звикатись із смертю Фаб'єна, знаходячи її в кожній своїй, тепер уже непотрібній, дії, в кожній речі. Фаб'єн повільно покидатиме свій дім. Рів'єр тамував глибокий жаль.
— Пані...
Молода жінка виходила, майже принижено усміхаючись, не знаючи своєї власної сили.
Рів'єр важко сів.
"Але ж вона допомагає мені знаходити те, що я шукав..."
Неуважно постукуючи по телеграмах, які повідомляли про погоду над північними аеродромами, він думав:
"Ми не вимагаємо безсмертя, але нестерпно бачити, як вчинки і речі раптом втрачають свій сенс. Тоді й виявляється довколишня порожнеча..."
Його погляд упав на телеграми.
"Отак до нас і проникає смерть: через оці послання, які вже не мають ніякого сенсу..."
Він подивився на Робіно. Цей недалекий і непотрібний зараз хлопець теж не має сенсу. Рів'єр майже грубо сказав йому:
— Що, я сам повинен знайти вам роботу?
Він штовхнув двері, які вели до кімнати секретарів, і загибель Фаб'єна раптом вразила його своєю очевидністю: Рів'єр побачив ті ознаки, яких не помітила пані Фаб'єн. На стіні висів табель і там, у колонці устаткування, як підлягало списанню, вже була карточка РБ-903 — літак Фаб'єна. Службовці, які оформляли документи для європейського поштового, працювали мляво, бо знали, що виліт затримується. З аеродрому по телефону вимагали інструкцій для команд, яким уже нічого було чергувати. Всі життєві функції були уповільнені. "Ось вона, смерть!"— подумав Рів'єр. Справа його життя зупинилась, мов той вітрильник, який ліг у дрейф під час штилю у відкритому морі.
Він почув голос Робіно:
— Пане директоре... вони були одружені тільки півтора місяця...
— Ідіть працювати.
Рів'єр усе ще дивився на секретарів і бачив за ними підсобних робітників, механіків, пілотів — усіх тих, що своєю вірою творців допомагали в його праці. Він подумав про давні маленькі міста, які, почувши про "Острови", збудували корабель. І навантажили його своїми надіями. Щоб усі побачили, як їхні надії розпускають на морі вітрила. Люди виросли, вирвалися з маленького світу своєї особистості, корабель приніс їм визволення. "Мета, можливо, нічого не виправдовує; але дія рятує від смерті. Завдяки своєму кораблеві ці люди здобули безсмертя".
Рів'єр теж боротиметься зі смертю, якщо він поверне телеграмам справжній зміст, черговим командам — їхню тривогу, а пілотам — їхню повну драматизму мету. Якщо його справа знову наповниться життям, як наповнюються свіжим вітром паруси кораблів у відкритому морі.
ХХ
Комодоро-Рівадавія більше нічого не чує, але Байя-Бланка, розташована за тисячу кілометрів від Комодоро, через двадцять хвилин приймає друге послання:
"Спускаємось. Входимо у хмари..."
А потім радіостанція Трілью ловить з якогось незрозумілого тексту ще двоє слів:
"... видно нічого..."
Отак з тими короткими хвилями. Там їх піймаєш, а тут — глухо. А тоді ні з того ні з сього все раптом змінюється. І екіпаж, що летить невідомо де, являється перед живими, ніби він — поза часом і простором, і слова на білих аркушах писано вже рукою привидів.
Закінчився бензин, чи, може, пілот перед аварією надумав зробити останню ставку — спробувати сісти, не розбившись?
Голос Буенос-Айреса наказує Трілью:
"Спитайте їх про це".
Апаратна радіостанції схожа на лабораторію: нікель, мідь, манометри, мережа проводів. Чергові радисти у білих халатах схилилися, мовчазні, мовби вони роблять якийсь дослід.
Чутливими пальцями вони торкаються приладів — розвідують магнітне поле неба, ніби чарівною паличкою шукають золоту жилу.
— Не відповідає?
— Не відповідає.
Може, їм пощастить почути звук, який виявиться ознакою життя. Якщо літак піднімається поміж зорями, то, може, вдасться почути пісню зорі.
Секунди течуть. Вони течуть, ніби кров. Чи триває ще політ? Кожна секунда забирає з собою частку надії. І ось уже здається, що час, минаючи, руйнує. Двадцять віків потрібно на те, щоб час, торкнувшись храму, проклав собі шлях у граніті і обергув той храм на порох, а тепер ці віки руйнування, стиснувшись, мов пружина, загрозливо повисли над екіпажем, і та пружина щомиті може розпростатися.
Кожна секунда щось забирає з собою. Голос Фаб'єна, сміх Фаб'єна, його усмішку. Дедалі ширшають володіння мовчанки. Щораз важча, вона покриває екіпаж, як товща океану.
Хтось зауважує:
— Година і сорок хвилин. Бензину більше немає: не може бути, щоб вони ще летіли.