Восени мені пощастило цілий тиждень жити в Славську, я там відчувала себе страшенно доброю, розпогідненою, майже святою в своїй лагідності. Серед безлічі записок — я того тижня писала багато й скрізь, де могла — в своїй кімнаті, на балконі й у лісі, притулившись до зваленого стовбура дерева, і навіть в автобусі на автобусному квиткові, хоч який він крихітний,— так ось, серед безлічі записок, обірваних фраз, думок, полишених десь на середині, зосталася одна: дожити б до весни, щоб усе склалося гаразд і можна було сюди приїхати знову, цього разу уже надовше, і побачити весну в Славську, бо я ще ані разу не бачила ранньої весни в горах. Існують, може, кращі місця для роботи й для мандрівок, досить їх є на білому світі, але мені так хотілося повернутися сюди саме весною, що це бажання майже матеріалізувалося, я уявляла собі ту весну й ніби торкалася вологих гір, дерев, землі...
Я навіть не сподівався, що зможу побувати тут ще й зимою і в тих зимових враженнях будуть відблиски тихого осіннього спогаду, а поміж тим — розчинене в білому холоді пам'ятне здавна літнє тепло й смарагдова зелень літніх Карпат — а от весною знову не поїхала і знову мені тільки ввижається, уявляється, вифантазовується весняна початковість, первинність, очищеність і прозорість. І я знову чекаю весни, щоб вибратися в гори, саме у Славськ. Можете говорити собі, що там уже всі стежечки протоптані й затоптані, але де неправда. Кожен ступає там, поступово розкриваючи для себе новизну.
Час — як дерево, тільки росте коренем угору, а верхівкою вділ. На зрубі його стовбура можна також побачити кільця й кілечка, й цятку врешті — але не поспішайте перераховувати їх, не рубайте того дерева завчасу, не ламайте стовбура, щоб узріти кільця.
Нехай собі росте коренем догори, не рахуйте кілець, не загадуйте — а лиш сподівайтесь, що настане весна і можна буде поїхати до Славська, в гори. І тоді обов'язково трапиться так, що ви зовсім несподівано приїдете туди взимку, і вам назустріч гори видихнуть солодке, густе й морозяне повітря, і воно піднесе вас угору, і ви будете летіти й плисти водночас у ньому, воно триматиме вас, наче широке крило, і ви побачите вдалині білу правдивість гір, покреслену чорно-зеленими рисками смерек і тоненькою хвилястою лінією річечки, і ви будете стояти й стояти над тією річечкою й дивитися, як чорно ворушиться вода під тонким льодом, а водночас будете й далі плисти, летіти у солодкому, різкому, густому повітрі. А примерзлий до льоду, такий же крихкий і ніби нетривалий, темний листок берези раптом поверне вас назад, у осінь, і ви згадаєте, як гарно буває сидіти над річкою у тихий, ще теплий день, і щоб один берег був вищий, і тим берегом ходили б люди, а низом ніхто не йтиме, і добре тоді слухати шемрання хвиль, річка заколисує тебе, розгойдує, і гойдається дерев'яний місток, і сонце, і тільки смішні гуси намагаються переконати цілий світ, що вони однаково твердо ступають по мілкій воді й по суші, хоча насправді саме вони й розколисані, розгойдані найбільше...
Може, вам згадається, як з-за верхівок смерек, що вишикувалися одна при одній на високій горі,— навіть не з-за, а з-поміж верхівок — виплив бліденький місяць, ледь примітний, бо небо ще майже блакитне, світле, і тому місяць на ньому здається мильною бульбашкою, та бульбашка тримається мить, почепившись на шпичакуватому чубчику смереки — але, мабуть, війнув вітер, і вона попливла вгору, вгору, і все виразнішими робляться її обриси, а західний край неба червонішає, не яскраво, а приглушено, і потім так само швидко гасне й темніє... Але може бути зовсім інакше — ви скажете, що все це не так уже й важливо — те, як заходить сонце і як переходять маленьку річку вбрід гонористі гуси, як стріпують крилами і як іде, ступаючи по запорошеній траві, поштар з величезною сумкою за плечима і не встигає заходити у двори, бо стрічає по дорозі адресатів і роздає їм листи, газети й журнали, а вслід за поштарем біжить мале дівчатко і, вказуючи пальчиком на кудлатого песика, задерикувато питає в поштаря: "А для Жучки є лист? Лист для Жучки вже написали?" — ви можете сказати, що все це не надто важливе, та спробуйте уявити собі, що всього цього нема, що вам доведеться обійтися без таких речей — не тільки сьогодні й завтра, а протягом усього життя?
Уявіть, що ви не бачите заходу сонця й сходу його, що вам ніколи не доведеться спостерігати, як випливає — з-поміж дерев — місяць, як білий пес лащиться до вас, викидаючи вперед брудні мокрі лапи й збиваючи вас тими лапами — уявіть собі, що нема цього й багатьох інших отаких моментів — і подумайте — які такі важливі справи матимуть сенс самі в собі, якщо не стане такого?
...А тим часом осінній туман поволеньки піднімався, ба навіть не піднімався, а так поволеньки, ніби мав безмірну вагу, ворушився під ногами, перекочувався хвилями, розповзався й опирався, опирався тому теплу, що вже вчувалося довкола, так само як угорі вгадувалося сонце. Далеке, майже неймовірне, воно все-таки десь там було й мусило врешті-решт з'явитися.
Трава ще не зволожилася, бо туман не впав, була зовсім суха, м'яка, м'якша навіть, ніж улітку, бо соковита, прив'яла, ступати по ній дуже приємно, і можна прошкувати хоч на край світу, і я вже ступила кілька кроків до того краю, у світ, захований за туманом, і хотілося відгорнути рукою його м'яку, вологу завісу й осягнути відразу все, що таїлося за нею.
Туман таки поволі скорявся, піддавався, відступав, і з-поза обважнілих пасмуг його, що висіли ще досить низько, я побачила сірого, як сам туман, коня, він лежав на м'якій траві, чутливо ворушив невеличкими вухами, роздимаючи ніздрі, вогкі й довгасті, і годі сказати, чи то мені привиділося, чи й справді було, бо туман перекотився знову через пагорб і закрив усе перед очима...
А потім, коли туман врешті розсіявся, то я вже бачила наче вперше круглі краплі роси й чула, як вони спадали, тихо, легко, напрочуд легко — не так, як падає дощова крапля, а зовсім невагомо, наче й нереально трохи; я підставляла руку: щоб хоч одна, відриваючись униз із гілки, торкнулася руки — і не торкнулася, наче й не було, а однак я ж їх бачила, я чула їх шелест у траві, в листі, довкола себе — скрізь, я наче шкірою, а не вухом, вчувала той шерхіт, такий дивовижний він був.