(Трагедія)
Не отблеск, отблеском рожденный,-
Ты по себе свой край оставь,
Твоею песней утвержденный...А. Твардовский
ПРОЛОГ
Мої віки слідом за мною ходять:
Од вітряків до полиску ракет,
Фотон і Пишна паска великодня,
Усе — до лаконічності штиблет.
Надії бубнявіють цвітом вишень
У сонцем зацілованих садах.
Слова мої! Шикуйтесь сміливіше —
Пилюка зір хай шерхне на вустах.
Навіщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
До сивого чорнозему села?
Що маю нести в сиві-сині далі?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак водневих вакханалій,
Що серце їсть п'яти материкам?
Я — переклятий ворогом не тричі
(Рубцями ран закутана душа),
Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,
В оранжеве шептання: "Поспішай!"
Хрустить повітря вафлями сипкими,
Ковтаю з вітром чорнобривий спів...
Яку гіркоту корабель нестиме,
Бо я ж не наробивсь, не одкипів!
Збираю я в долоні сині тіні,
Прощаюсь із синицею, з Дніпром,
Бо в мене не Ньютонове тяжіння,
А галактичне — в безвість напролом.
Сковороду зустрів я у трамваї
(Блукає він по світу двісті літ).
Смушеву скинув і мене питав,
Чи можу Сонцю передать привіт.
Чоло в старого з жовтої розлуки,
Мільйони зморщок пов'ялили вид,
Меланхолійні філософські руки
Ціпком тривоги пробують цей світ.
Шепоче він: "Ти відлітаєш, сину,
На лобі в тебе знак неправоти.
Щоб корабель не став за домовину,
Візьми благословення — і лети.
Пройдись землею. В серце йди людське ти,
Питай у нього дозволу і права,
Бо якорі космічної ракети
Вросли в народ —
навічно, аж іржаво".
ПЕРША ЧАСТИНА
СЕРЦЕ НАВСТІЖ
Божевільна, Врубель і мед
Свій білий плащ накинув я на плечі
І сонячне кашне,
І дихав мудрістю
і сподіванням вечір,
І поїзд мчав мене.
Гойдались грона хмар
і нахилялись в руки,
Грибами віяв ліс.
Дуби тужили, як дозрілі муки,
І місяць тугу ніс.
В хиткім промінні прочинились двері —
І в віялі дощів
Із пляшкою холодної мадери
У чорному плащі
Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.
Простят мені.
Переливались в смугах світляних
Два келихи скляні.
Незнайомий:
Я — вічний чорт. І, лай мене й не лай,
Я поведу тебе в таку дорогу,
Що проклянеш ти свій священний край,
І замір свій, і молоду тривогу.
Ти перетрусиш кісточки дідів,
Ти корогву розірвеш на онучі
І тому, хто тобі так догодив,
У чорну пащу кинешся із кручі.
То буде з мукою, з печаллю в сто віків,
А нині можна просто, полюбовно..
Іди до нас, до наших трунарів,
У наше кодло, вічне і стомовне.
Ми кришим душі, цвіт б'ємо морозом.
Нас — чорна ніч, а вас — якийсь мільярд..
Це не погроза.
Чого ж ти варт,
Як віриш в справу липовую?
Ти ж хлопець свій!
Я:
Кінчай — вип'ю...
За твій упокій!
Ми йшли удвох. Ліси полум'яніли
Одспіваним, стухаючим вогнем.
Тополь дівочих золотисті стріхи.
Тримали сонце над блакитним днем.
Хатки біліли, чепурились стріхи
Дівчата в небо пісню понесли.
Хлоп'ята колесо котили і для втіхи
Пускали змія між осінніх слив.
Мій чорт був у модерному костюмі.
Плащ — на руці. Крізь скельця окуляр
Він розсипав очиці синьоглумі,
На призьб пекучий непростиглий жар.
Тут сива жінка вилетіла з хати:
"Ой діточки, коханенькі, сюди
Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.
У мене свято нині. Бригадир
Щось загордився. Не вітають люди.
Та людям не до мене, боже мій.
Мене лиш цуцик й півничок не гудять,
І котик в мене в, і є бджолиний рій,
Синочки в мене — всі сьогодні дома.
Приїхали. Спасибі їм, спаси..."
Я бачив — бралась попелом солома
Під колір сивої красивої коси.
Така печаль бриніла в її зорі,
Що дуб од погляду німів і тріпотів.
Каміння розсипалося на порох,
І я ламав свої шаблюки брів.
Ввійшли у хату. На столі — горілка.
Хтось горло мені кліщами здушив:
Три ложки, три виделки, три тарілки —
І жодної душі.
Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,
І півень звично сокорів на лаві.
"Ой діточки, синочечки малі,
Ну, випийте, красавчики ласкаві.-
Вона чарки підносила котові,
Собаці й півневі — на ймення звала їх.-
Андрієві це буде, це Петрові.
А це Ванюші — вистачить на всіх.
Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!"
І божевільна у танок пішла.
І навіжений, і проклятий вітер
Крутив її круг чорного стола.
Три козаки ридали над старою
І не могли зійти з кривавих рам.
Той під Берліном, той в сніжнім завою
Десь під Варшавою, і третій там...
Ридали козаки в порожнім домі,
А мати, сива і страшна, пливла
Над білим світом по святій соломі.
Кругом планети йшла — кругом стола.
"Ой синочки-синочечки,
Славні огірочечки,
Чубчики-любчики,
Маленькі голубчики.
Ходить Гітлер по Вкраїні,
Носить жорна при коліні:
— Якби вас перетовкти
Та од Сталіна втекти.
А я сиджу на рядні
Та рахую трудодні.
Сюди — кидь, туди — кидь,
А ти, старий діду, цить".
Тут двері розчинились. З того віку,
І з того світу в хату Врубель вбіг,
Завмер на мить, дивився на каліку,
І впав на збитий тугою поріг,
І прошептав: "До Третьяковки нині
Така печаль долинула відсіль,
Що Демон все розкидав на картині,
Всіх розігнав, відчувши дикий біль.
Його журбу оця печаль зв'ялила,
Від сорому себе він в груди б'є.
Горіли фарби, і тріщали крила...
Вклоняюсь вам — Страждання ви моє!"
А мати нам у ринку мед давала,
Густий осінній захолодий мед.
Медове листя за вікном кружляло,
Печаллю повиваючи свій лет.
"Тож, гості дорогенькі, на дорогу
Візьміть гостинець — ринку ж занесіть".
Я поклонився матері у ноги
І диких дум порвав жорстоку сіть.