Я сивіти почав у двадцять п'ять
Од тої хати, од скорботи тої.
Ця мати вміє сина виряджать,
Затужить тонко серцем і рукою.
Вона постане, чиста і тривожна,
Зіпершись на печаль свою внизу,
І дасть мені в космічне бездоріжжя
Мед — доброті і роздумам — сльозу.
Похорон голови колгоспу
Його несли на жилавих руках,
На гніві, на невизрілому смутку,
В кленовій жовто-білій домовині-
Сорокалітнього красивого мужчину —
Його несли на жилавих руках.
А я стояв із невідчепним чортом,
А я ішов дорогою з людьми.
І гнулися від горя їхні плечі.
Я захлинався музикою суму.
Ми шапки вітру одягли із чортом.
І слалась листом молода дорога,
Солом'яні брилі хати скидали,
І синій жаль світився в їх очах.
Жінки ридали, і тини, і коні —
І так поволі слалася дорога.
Востаннє він піднявся в домовиш,
Рукою сперся на ребро гембльоване,
В ребро життя втиснув востаннє руку
І смерть прокляв очима і губами,
Коли піднявсь востаннє в домовині:
"Одну легеню я віддав війні.
А вам віддав і серце, й мозок свій,
І злість свою, й легеню ту останню,
І сивий сум свій, і красу любові,
Яку зберіг в страховищі війни.
Ось хата Гапчина, похилена, низька.
Я завинив навіки перед нею,
Перед її убогістю. Прощай!
Мені ти не даси спокою на тім світі,
Вдовина хато, змучена, низька.
Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!
Й сторожкі коні в траурнім вбранні,
І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
І ви, машини, й ти, кринице вірна!
Прощай, дорого! Й ви, води розумні!
А ти, Бетховене, прости мені за те,
Що я не мав часу прийти до тебе,
Що знаю я симфонії полів,
Але твоєї жодної не знаю.
Прости мені, Бетховене, за це.
І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,
Ходив я часто до людського горя
І повертав його очима в сонце.
Одним багатий, іншим бідний я.
Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.
А ти, Степане, п'яний і сьогодні.
Прости, що лаяв рідко я тебе.
Що в смуток твій я не ввійшов душею,
І ти, хмарино сиза, прощавай,
Дощем поплачеш по мені сьогодні.
Ми з вами хліб робили, цукор чистий,
І рідко ми дивились на красу.
Прости, Марино, що не надивився
Я на вуста твої і очі сині.
Ми з вами хліб робили, цукор чистий".
І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,
І голова ковтнув життя востаннє —
Кругом чола кружляв супутник в нього,
Утворюючи німб простій людині,
Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.
Шептало Небо до Землі-сестриці:
"Візьми його у себе — славне серце.
Бо скоро я прийматиму у лоно
Твоїх синів, коли застане смерть",-
Шептало Небо зверхньо до Землі.
І Мефістофель насміхався з мене,
І грудку шани кинув на труну я
І сивів я.
Збирались в небі сльози.
Ридали хмари, кутаючи сонце.
І Мефістофель насміхався з мене.
Мене хрестили всі хрести довкола,
Благословляли люди і дерева,
І голова червоною зорею
Мене благословив в дорогу синю.
Поля чорніли, як муар, довкола.
Невидимі сльози весілля
Гей, у коло, подорожні!
Чарку їм, бояри!
І кружляли, вирували, гупотіли пари.
Хто сміявся-заливався,
кого сон завіяв.
Молоденький барабанщик
булаву посіяв
І шукає на долівці.
Пахне кропом в хаті.
Кукурікають на стінах півні пелехаті.
Вітер голову просуне,
візьме руки в боки,
Пронесеться з сватом Гнатом
вивертом високим.
Садівник бере у руки квашені,
пахучі,
Жовто-сизі, повнощокі,
з хвостиком закрученим,
Кум в наливку губи мочить,
щось кумі шепоче,
Вус вихрястий, попелястий
щоку пролоскоче.
Молодий — красивий, гордий,
зверхньо очі мружить,
Сизим соколом вприсядку
по долівці кружить.
Дітвора багатоока стукав у шибку
До тонкої молодої
несуть тоншу скрипку.
Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії.
"Ти заграй нам, наша мріє,
пісне, Соломіє".
І заграла-затужила, розкрилила крила.
Зразу хрипко, потім скрипка
сльози проросила.
Скрипка-Соломія:
Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.
Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
У мене тіло з білого туману,
Із сонця у хмарнннім сповитку.
Я — мерехтлива чорнобрива птиця
Із крилами жевріючих світань,
Переді мною м'якне синя криця,
Бо мука моя сива і свята.
Несу я ніжність у світи жорстокі,
її бджолою брала я з століть,
Щоб в ці скажені і трагічні роки
Коханому хоть хвильку пробриніть.
Я хочу дати зоряного сина
Тому, що рветься крізь ракетний грім,
І докором хай буде ця хвилина
Тому, що зветься судженим моїм.
Ви шлюбну постіль стелите грошима,
Зірки у вас не сіються з руки.
Даровані золочені зажими
П'ють кров душі, як золоті п'явки.
А в мене ж тіло з білого туману,
Із сонця у хмариннім сповитку.
Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.
Я — ніжна ніч у зорянім вінку.
Так квилила, так тужила,
сльозою росила,
Отак крила розкрилила дівчина красива,
Аж зірками проростала
темно-синя шибка.
На столі в риданнях билась
тонкостанна скрипка.
Українські коні над Парижем
Заслуженому майстрові народної
творчості Омелянові Залізняку
Цей світ живий витворював не бог,
А чоловік з Адамової глини,
Цей світ пофарбувався і просох —
Просився в серце зрячої людини.
Коти тут ніжились,
шугали тут жар-птиці,
Із глини ліплені, пропечені вогнем.
Жевріли зеленіючі очиці
В таких тварин, яких не відав Брем.
Я не звертав уваги на коня.
"Дитяча забавка",-
подумалось недбало.
Козла дзвінкого тихо з шафи зняв
І задививсь на роги небувалі.
Я був сліпий — і кінь помстив мені,
Коли на нього позирнув я вдруге:
Мені він кинув душу в пломені,
І трісли неіснуючі попруги.
Зробив він з мене дикий сизий степ,
Байдужого жбурнувши літ на триста.
І мчала по мені крізь марево густе
Орда іржача, буйна і розхристана.