Он яка завзята тітка.
— Що ж там у вас таке? — питаю.
— Та все ж за того кабанчика. Та ви ж, пак, не знаєте. Ну, я вам розповім… — І по-діловому, ніби на суді десь, тітка охоче взялася розповідати "все як воно було", від А дама починаючи. Цікава, зворушлива історія. Її б можна назвати ще приміром так: "Війна незаможниці тітки Уляни з радянською владою в особі її представника — голови Н.-Рябинівської сільради".
За браком місця подаю її стисло, скорочено. Прошу:
— "Був ото в нас голова сільради, Сосновський, може чули. (Чув, чув!). І була колективізація; і було розкуркулення. Все як слід, як і в людей.
У мене розкуркулювати було нічого — я та старий — двоє нас. Землі наділ, шкапина й халупа. Навіть хлівця путнього катма. Тут же в дворі живе син з невісткою, — окрема халупа в них. Але, крім халупи, в них ні шкапини, ні землі. Клапоть землі тої-то на нас із старим числиться, син же землі тої й не мав та й не потрібна вона йому, в нього інше ремество і своя робота — тесля він і пасічник.
Отож дві халупи на маленькій садибі, шкапина, землі наділ та ще, пак, коза — оце й усі статки-маєтки на 5 ротів. Як бачите, навіть і не по-середняцькому.
Ну, як почали сколективізуватись, то голова всім тут понаганяв холоду. До ста процентів зразу хотів доскочити, до чого ж і страшний та клятий голова був. І молодий наче, а всі його боялись, як огню: як гля-а-не, як гримне чуть що, зразу: "Ти що, хочеш, щоб я тебе розкуркулив в 24 часа? Га? Я тут власть…" або: "О, знову чорт цю бабу приніс! Гирр…я тут власть…" .
Баба та вже й не чекає, що він скаже, мерщій — шасть і нема. Було, як до сільради комусь іти, то ніби на тортури, — до чого ж і боязко.
Ну, так оцей голова довів і мені плана до двору.
"Іди, — каже, — в соз".
"Та…Подумаю…Як, люди…Хтозна…"
"А-а. Подумаєш? Так ти не хочеш? Підкуркульниця!? Маєш план…"
Та ще ж як! Землю тую записали аж двічі, — раз на батька, а раз на сина…
Я б дуже рада й до созу йти, так ні, — тепер зась, — підкуркульниця….Та чи я його возом де заїхала, чи й сама не знаю.
— А мо’, й справді де заїхали? Ану лиш… — закортіло мені докопатись таки причини, не може ж так бути. Що за їрунда! Хоч я і знав цього голову навіть з його минулим, з потаєною жагою до висування і з усіма іншими властивостями, але щоб робити такі дурниці. Треба було його до цього чимось змусити, принаймні, особисто "заїхати", мовляла тітка.
— Так не заїхали?
— Та ні…Де ж би…хоч…Правда, — вилаяла раз прилюдно, назвала п’яницею і…(тим, що за бабами тягається). Так хіба ж не правда? (Їй-бо, правда! Як він бо й вуха біля чужої жінки одморозив. Ну й тільки оце й всього, о.
(Ого!...З цього треба було й починати. Досить і цього, тітко! А тітка всерйоз не надавала цьому ніякого значення.)
— Вірно, прилюдно це я, але ж і правду рубонула. Та й потім, — до чого ж тут політика і до чого план? Каже: "Скридитація". А чорти батька його знає (пауза).
Виходить, тітка за дискредитацію потерпає, сама того не знаючи. Чітко й одразу уявилося, як це воно вийшло і як стала тітка "підкуркульницею…тим часом тітка з чистим сумлінням доказує свою історію.
Одне слово — зробили, як схотіли, обкрутили і цить.
"Та що ж ви робите? Та де ж такий закон є?"
І не говори. А кричатимеш — будеш агітувати — гірше буде. Так як же не кричатимеш?..
А потім якось під’їхали підводою і, не знайшовши, що б узяти, — забрали кабана. Та й не кабан же то був, а кабанчик — єдине багатство з усього — і годувала, від рота собі одриваючи.
Як узяло ж мене тоді за живе. Та чия ж це власть, га? Та чи я куркулиха, що багатші за мене в колгоспі, а мене розбирають, і головно — кабана забрали, план довели, погрожують.
Так не буде ж по-вашому! Будь-що буде, але не по-вашому. І щодня до сільради чешу. Кричить на мене голова, гримає — і не доступитись. Хай ти, думаю, сказишся. Та до району — раз!
Ага! Он бач. Вони думали — дурна баба, а баба знайшла дорогу, знайшла справжню власть.
У районі й голову над тим собі не довгу морочили, тільки глянули на мої папери, знизали здивовано й кажуть, що ніякого плану мені не полагається, як по закону. Біднячка я. І всі документи як слід. "Перевірити справу" й перевірили…
А сільрада бач, що втнула: план довести довели, тільки так усе зробили, щоб і район про це не знав, і все невірні якісь документи поробили. Тільки ж не вийшло по-їхньому.
Скостили план. Я як на світ народилася. А голова: то був гримав усе, як не в шию штовхав, а то, брат, такий рідний та милий.
Ага. Стій же, думаю, трясця твоїй бабці. Ти ще мені й кабанчика вернеш. Живого вернеш…Умру, а тобі не поступлюся, докажу, яка я "куркулиха"…ну і…тут раптом жінка засмутилася і несподівано збавила тону. Похнюпилась: за цього кабанчика ото й іде й досі війна.
Уже й голову нашого зняли геть (прошпетилися. Суд, кажуть, йому буде. Давно б так…). Уже й кабанець той десь досі або дох, або його ззіли давно, або мо’, виріс з бугая, — а справа ні сюди, ні туди.
Район пропонує повернути. Сільрада каже: "Де я його візьму? Бери, каже, гроші по твердій ціні".
"Не візьму, кажу, я грошей. Кабана я здавала не державі. І нікому я не здавала, —не було такого закону. Кабана в мене відняли супроти закону, як і план довели. План скасували? "Скасували". Голову зняли за всякі такі й подібні діла? "Зняли"…Так хай же він мені повертає й кабанчика, хай повертає…
— "Ну тоді йти до району". Тим часом лякають мене знову, що ніби проти власті виступаю. Та де ж я виступаю проти власті? Я ж тільки управи на самочинство шукаю.
Розповівши, тітка замовкла і знову, схиливши голову, збивала поруч пилюку на колії. А вже аж по довгій мовчанці гірко докинула, як резолюцію:
— А ви кажете до колгоспу…Та як же я до колгоспу піду, як отака неправда? Га? Та якщо отакі будуть у колгоспі заправляти, то навіщо ж мені тоді той і колгосп…
По нивах — житами й пшеницями, що стали над шляхом на цілий людський зріст — подихає злегка вранішній вітер. І небо з червоного стає золотим. Ген, де смужкою піднявся туман, у низині понад Ворсклом бовваніє село, там досинає Нова Рябина, поставивши вітряки над шляхом на чаті.
Мені й чудно й прикро з тітчиного оповідання, надто ж з її заклопотаного обличчя, з вуст отих ворухливих, войовничо, міцно стулених. Аж дивно, де тільки в цієї жінки та стільки енергії й ініціативи береться.