— А тепер, діти, судіть його! Ви вже знаєте, як саме. Це у вас уже не первина. Нехай кожен скаже свій присуд: що треба зробити злодієві, який краде копійки з карнавки? Гершеле-маленький, скажи ти перший: чого заслуговує злодій, який витягає соломинкою копійки з карнавки?
Учитель схиляє голову набік, заплющує очі і наставляє праве ухо до Гершела-маленького. Маленький Гершеле відповідає вголос:
— Злодій, який краде копійки з карнавки, заслуговує... щоб його катували до крові.
— Мойшінько, чого заслуговує злодій, який краде копійки з карнавки?
— Злодій, — каже Мойшінька плачливим голосом, — злодій, який витягає копійки з карнавки, заслуговує, щоб його поклали на лаву: двоє — на голову, двоє — на ноги, а двоє нехай лупцюють його просоленими різками...
— Топеле Тутаріту! Чого заслуговує злодій, який краде копійки з карнавки?
Копел Кукаріку, хлопчик, який не може вимовляти "к" і "г", витирає носик і виспівує свій присуд трохи верескливо:
— Злодюжта, ятий тядне топійти з тарнавти, заслудовує, щоб усі хлопчити підійшли до нього близьто і стазали йому просто в питу три рази: злодюжто, злодюжто, злодюжто!
У хедері здіймається регіт. Учитель береться пальцями за горло, як кантор, і, проспівуючи, запрошує:
— Ставай до сто-о-олу, Шолем, сине Нохема! Скажи-но ти, Шолемчику мій любий, свій присуд. Чого заслужив злодій, який краде копійки з карнавки?
Я хочу відповісти, а язик мене не слухається. Я тремчу, як у пропасниці. Мені щось здавлює горло. Холодний піт виступає на всьому тілі. Гуде у вухах. Я вже не бачу перед собою ні вчителя, ні голого "Берела-злодія", ні товаришів, я бачу перед собою тільки ножики, білі розкриті ножички з багатьма лезами, безліч ножиків. А там, за дверима, висить місяць, сміється і дивиться на мене, як людина... Голова туманіє, обертом іде весь хедер зі столом, з книгами, з усіма товаришами, з місяцем, що висить над дверима, і з усіма ножиками... Почуваю, що ноги мені підломлюються. Ще хвилина, і я впаду. Але напружую всі сили і стримуюсь, щоб не впасти...
Присмерком повертаюсь додому і почуваю, що обличчя в мене червоне, щоки пашать, а в ушах шумить. Чую, що до мене говорять, але що саме — не знаю. Тато щось каже, чогось він сердиться, хоче мене лупцювати, мати заступається за мене, розпускає фартух, наче квочка крила, коли обороняє своїх курчаток, щоб їм лиха не заподіяли... Я нічого не чую, не хочу нічого чути. Я хочу тільки, щоб уже швидше настала ніч, щоб я міг покінчити з ножиком... Що з ним робити? Признатися і повернути його? Але мені буде те саме, що і Берелові. Підкинути його? А що, як мене впіймають?.. Закинути якнайдалі — і все, аби здихатись! Але ж куди закинути, щоб ніхто не знайшов? На дах? Почують гуркіт. У город? Його й там знайдуть. Ага! Я вже знаю, є вихід: кинути в воду! Чудова думка, слово честі, у воду кину, в криницю, на нашому-таки подвір'ї!
Ця думка так припала мені до душі, що я не хочу довго розмірковувати. Хапаю ножик і біжу просто до криниці. І здається мені, що я держу в руках не ножик, а якусь бридоту, плазуна, якого хочеться щонайшвидше позбутися, здихатись. Але мені шкода — такий чудовий ножик! Хвилинку стою замислений, і мені здається, що в моїй руці жива істота... Просто серце болить: це ж мені коштувало стільки зусиль, та й жаль живої істоти!.. Набираюсь мужності і раптом випускаю його з рук — хлюп!.. Хлюпнула вода, і більше нічого не чути... Нема ножика! Стою ще з хвилинку перед криницею і прислухаюсь — не чути нічого. Хвалити бога, спекався клопоту! Хоч серце щемить і мені боляче! Такий ножик! Такий ножик!.."
Іду назад до свого ліжка і бачу, як місяць дивиться мені вслід, і мені здається: він бачив усе, що я тут робив, і я чую здалека; "Але ж ти все-таки злодій! Ловіть, хапайте його, він злодій! Зло-о-о-о-дій!"
Крадькома пробираюсь назад у хату і лягаю спати. І сниться мені, що я біжу, лину, лечу в повітрі з ножиком, а місяць дивиться на мене і каже: "Ловіть, хапайте його, він злодій! Зло-о-дій!"
Довгий-предовгий сон! Важкий-преважкий сон! В мені палає вогонь. Гуде в голові. Все, що бачу — червоне, як кров. Палаючі різки вогню катують моє тіло, а я борсаюсь у крові. Навколо мене звиваються гадюки і плазуни, вони роззявляють пащі і хочуть мене проглинути... Просто над вухом, чую, сурмлять, як у судний день: Ту! Ту-ту! Ту-ту-ту! А хтось один стоїть наді мною і вголос кричить, приспівуючи в такт сурмі: "Лупцюйте його! Лупцюйте його! Лупцюйте його! Він злоо-дій!!!" А сам я кричу: "Рятуйте, заберіть від мене місяць! Віддайте йому ножик! Чого ви мучите бідолашного Берела? Він не винен — це я зло-о-дій! Зло-о-о-дій!.." А далі не пам'ятаю нічого.
Розплющую одне око і друге око... Де я? Здається, на ліжку. Що я тут роблю? Хто сидить там на стільці, біля ліжка? Га! "Це ти, мамо? Мамо!.." Вона не чує!.. "Мамо! Мамо! Ма-а-а-мо!!." Що це означає? Мені здається, що я кричу на все горло!.. Цитьте! Прислухаюсь — невже вона плаче? Вона плаче нишком. Ще я бачу тата з його жовтим, хворобливим обличчям. Він сидить над книгою і шепоче щось стиха, кашляє, зітхає, крекче... Очевидно, я вже помер... Помер?.. Нараз почуваю, що мені стає світло в очах, легко в голові, легко в усьому тілі. У мене дзвенить в одному вусі, у другому вусі... Дзінннннь!!!
Я чхаю: "Апчхи!"
— На здоров'я! Живи довгі роки! Це добра прикмета! Щасти тобі доле! Благословенний будь, господи!
— Справді чхнув! Благословенний Всевишній!
— Ми маємо великого бога! Дитина, дасть бог, видужає!
— Нехай швидше покличуть сюди різничку Минцю: вона відшепче від лихого ока.
— Лікаря треба було б покликати, лікаря!
— Лікаря? Навіщо? Дурниці! "Він" — лікар! Всевишній — найкращий лікар.
— Розходьтеся, люди, розійдіться трохи! Тут страшенна духота! Бога ради, розходьтеся.
— А що? Я вам казав, що треба йому вилити віск, га? Хто мав рацію?
— Хвала богові! Хвала Всевишньому!.. Ой боже, боже, хай святиться ім'я його...
Навколо метушаться, всі дивляться на мене. Кожен підходить і мацає мені голову. Шепчуть наді мною, відшіптують від лихого ока, облизують лоба, спльовують і підгодовують: вливають у рот гарячий чай і тикають ложечки варення. Всі крутяться коло мене, оберігають мене, як зіницю ока. Годують мене курятиною і качатиною, як маленьку дитину, і не залишають самого. Біля мене ввесь час сидить мати і розказує мені щоразу з самого початку страшну історію, як мене підняли з землі майже мертвого, як я лежав два тижні підряд у пропасниці і тільки кумкав, як жаба, і безупинно марив про лупцювання і ножики... Були вже певні, що я помираю... А потім раптом я чхнув сім разів, просто з мертвих повернувся до життя...