З гори, порослої вільхами та яворами, відкривався завершений, мов на картині, краєвид: зразу під горою зеленаве скло річечки в пласких берегах (іноді річечка здавалась живим сріблом, налитим у колбу); далі слався луг бахматою скатертиною, а по тій скатертині отарою порозбігались кущі, та ще копиці сіна стояли сірими шоломами, які начебто загубили витязі невідомого війська; за лугом починався ліс, що густою ведмежою шкурою темнів до горизонту. Стоячи на горі, Дмитро Жерелиця вбирав жадібними очима простір, який відкривався перед ним,— і такий самий неоглядний простір поселявся в його душі, надаючи їй незамкнутості, нескінченності. Милуючись краєвидом, він заспокоювався, впадав мало не в прострацію, коли зникало сум'яття думок і почувань, натомість єство вбирало в себе просто оцей гай — і більше нічого... просто річечку... просто копиці сіна... просто ліс — і більше нічогісінько...
— Здрастуйте!
Невисока, кругленька, вона схожа на диню-дубівку. Голова в неї теж кругленька, щоки кругленькі, а блискучі тернові очі світять таким приємним усміхом, що мимоволі маєш віддячити усміхом. Дві макові пелюстки вуст то розмикаються, наче од вітерцю, показуючи білі зерна зубів, то знову змикаються, й усміх весь час мерехтить на них, як сонячний зайчик.
Вона стоїть серед цвірінькання, щебету, тьохкання дитячого садочка. Цілий виводок вихором в'ється довкола її міцної, зграбної постаті.
"Як бджолиний рій",— думає Жерелиця, милуючись із привітної виховательки. Й відповідає:
— Доброго ранку.
Те цвірінчання-щебетання-тьохкання віддаляється, віддаляється в тому співі і вона, вихователька, а Дмитро Жерелиця вже не так милується веселою легкістю краєвиду, що відкривається з гори, як поглядає поміж яблунь та лип, де граються діти з колгоспного садка, де у затінку вишні сидить на землі вихователька з розгорнутою книжкою на колінах...
Згодом Жерелиця писав листа своїм друзям. "У селі звели новий Будинок культури, а я живу в старому клубі. В моїй кімнаті раніше, видно, зберігались інструменти духового оркестру, бо знайшов старий мундштук і досить пристойний барабан. Колишній завклубом залишив у кімнатці також усяке рибальське причандалля, що зіпсувалось чи напівзогнило: хватку-рогелю, саджалки, сітку, ятірець. Тут протікає Сейм, риба в Сеймі водиться, отже, прохарчуюсь патріархальним чином. Є електрика, керогаз. У людей беру молоко, в магазині купую хліб". В іншому листі, до знайомої художниці, писав про село. "Серпень — августійший місяць року. В селі тепер усе достигло: яблука, груші, сливи. Гарбузи на городах — як тюлені чи моржі. Кукурудза — із-за пазухи в качана виглядають такі соромітні груди, що хочеться мимоволі відвернутися. Соняшники — як решета чи підрешітки. Буряки на городах зеленіють, наче козацьке військо в оксамитових строях. Бджоли до вуликів носять не пергу, не мед, а солодку серпневу музику, з якої ще потім треба буде викачувати пахучий мед. Повітря — густе, в ньому таке тлумовисько запахів, стільки аромату, що можна очманіти. Як воно пахне ополудні, коли у високостях зріє сонце; а як увечері, в передчутті прохолоди; і вночі — під низькими древлянськими зорями, що, здається, теж пахнуть прив'ялим полином і чебрецем; та ще на світанку — тоді запахи чисті й гострі, відволожені студеною росою, і дегустувати до безтями таку розкіш зміг би найвибагливіший гурман".
У вікно було видно старий яблуневий сад, кулясті липи в саду; під вишнею сиділа вихователька й читала книжку. Жерелиця, примружившись, вглядався в її обличчя, яке звідси, з приміщення, видавалось йому цвітом оксамитово-темної мальви, яких так багато росло в цьому селі... Згодом складав листа найближчому своєму товаришеві... "В душі так, наче там учора відгримів грім весняної грози, й тепер зосталась тільки пам'ять про те апокаліптичної сили двигтіння. От більше досвіду, а я не певен, що досвід став мудрістю, бодай підсвідомо. Молоді пориви манили перспективою. А тепер ось жадане майбутнє обернулось не тільки на нинішній день, а й на минулий,— і що? Ілюзій поменшало, а без ілюзій якось прісно, правда... Чи працюється? Так, всякий дріб'язок, щоб не втрачати техніки, щоб пальці не забули навичок. Якісь постійні саморевізії, самобичування, кпини. Моя гординя відцуралась від мене, як зрадлива жінка. Можливо, мій настрій — лише благотворний хаос, лише гумус, із якого щось виросте. В усякому разі, хотілося б вірити в свій самообман..."
Віднісши листи до контори колгоспу, де голубіла поштова скринька, Жерелиця взяв у сільмазі сиру, печива й подався назад.
Чіпким своїм оком він помічав усе, що можна було б змалювати (й оцю соколиноброву тітку з двома курочками-леггорнами біля грудей; і роздягненого до пояса теслю, що збиває домовину серед подвір'я, порослого лободою; і двох білявеньких дівчаток-близнючок, що в чотири руки крутять корбу, витягуючи відро води з криниці), та знав наперед, що наміри так і зостануться намірами.
Опинившись на горі, Жерелиця мимоволі задивився на осяяний сонцем краєвид, що відкривався далеко наокіл, і якась болісна струна затремтіла в єстві... Що йому треба в цьому світі? Чому колотиться душею, чому не вгамується? Хіба це не смисл, хіба не призначення: отак ширяти поглядом у цьому пісенному безмежжі й більше нічогісінько не прагнути?
Стежечка снувалась по схилу гори, на цій стежечці почулось цвірінькання-щебетання-тьохкання, і вже незабаром із сутінкових хащів показалась барвиста дитяча вервечка, рум'янощока, бистроока. Дитячий садок, мабуть, повертався від річки. Обличчя у виховательки, засмагле й свіже, випромінювало ласку і любов, і в кожному її русі вгадувалась велика жіноча лагідність. Лагідність до всього: до дітей, до літа, до неба, до повітря і до нього, до Жерелиці.
Й коли та вервечка всоталась у розчинені двері клубу, Жерелиці знову подумалось: таки й справді мальва, розквітла щедра мальва, так і хочеться взяти її обличчя в свої долоні, наблизити до себе, зазирнути в тьмаві джерела очей...
За старим садом брижились горбки, й на цих брижах, порослих калиною, Жерелиця з великими труднощами нарвав жилавих стебел Петрового батога. Скупі квіти, припалені серпневою спекою, не втратили свого святкового лазурового блиску, і, здається, в їхньому дзеркальному свіченні можна було б угледіти відображення свого обличчя. Думаючи про живий барвистий спектр живих квітів, Жерелиця повертався назад до клубу, до своєї пропахлої глиною і вапном кімнатки, коли йому знову здибалась молода вихователька. Вона йшла з відром води, й очі її блищали, як вишні, омиті літньою грозою.