— Візьміть,— сказав Жерелиця, простягаючи їй жмуток Петрового батога.
— О, спасибі,— сказала з дитячою щирістю, беручи квіти лівою рукою, а в правій тримаючи повне відро.— Зараз поставлю в глечик, спасибі.
"В неї багато природного чару,— думав, полуднуючи хлібом, сиром та помідорами. Через прохилені двері долинав із клубу гамір дітей, які чи то обідали, чи то вкладались до денного сну.— Усміхається так, наче хлюпає літеплом. Достоту мальва, що стоїть на хатньому причілку, а біля неї гудуть бджоли".
І вже не міг не думати про виховательку. Далі заходився малювати: на одному аркушику зобразив її в дитячому гурті. Хутко впорався і з другим малюнком: сидить під яблунею, читає книжку. На третьому йшла з відром води... Жерелиця так захопився, що на четвертому малюнку вдався до фантазії: вона стоїть на горі, на долоні тримає жар-птицю, яка іскрить казковим промінням.
І вихователька дитячого садка теж чимось скидалась на цю нереальну жар-птицю.
Жерелиця пришпилив малюнки кнопками на стіні, що випирала сухоребрими дилюками. Малюнки були його першими пробами за чимало останніх днів, і він мимоволі радів цим пробам, як доброму знаку...
Вже ввечері хтось постукав у двері.
— Ввійдіть! — заскочений зненацька, скрикнув Жерелиця.
Рожеве плаття не так обтягувало її тіло, як обертало на тугий сонячний згусток; такої самої рожевої барви стрічка перевила над чолом чорне волосся; губи, здригаючись від гамованої усмішки, наче пульсували, наче струмом були пронизані, а темно-карі очі ритмічними сплесками посилали теплу ласку, мовби з очей виривались птиці — одна за одною.
— Спасибі за квіти,— сказала вихователька садочка.— А я вам принесла молоко.— І, приховуючи ніяковість, пояснила:— Колгосп виписує для дітей стільки, що зостається.
Поставила каструльку з молоком на столі, роззирнулась по кімнаті — і вже наступної миті завважила пришпилені на стіні малюнки.
— Ой, хто це?!
Розглядала малюнки, а Жерелиця стежив за напрочуд м'яким, мелодійним контуром її профілю, який йому, либонь, так і не вдалось передати.
— Як вас звати? — поспитав Жерелиця, ставши поряд.
— Марія,— мовила так, наче дарувала своє ім'я. І вже наступної миті докірливим рухом склала руки на грудях: — І то треба було вам малювати?
— Кого? — примружився.
— Та наш садок. І мене.
— Маріє, вам неприємно?
— Приємно. І все-таки... не слід було.
— Чому?
— Намалювали — й наче привласнили собі.
— І вас привласнив?
— І мене.
Її докір був по-дитячому несподіваний, але такий щирий, ненаграний, що Жерелиця відчув непевність, наче й справді зазіхнув на заказане.
У проймі вікна сідало сонце — там, над гребенем лісу, у беззвучних вибухах рожевих, фіолетових і фіалкових хмар. Жаринки сонячних відблисків палахкотіли в зіницях Марії, у звужених скалках гострих вертикальних чоловічків.
— Знаєте, як можна привласнити?
— Як?
— А отак...
І, відчувши в горлі тривожний холодок, спонукуваний якимось веселим, безконтрольним бажанням, Жерелиця пригорнув її — невисоку, тугу, зграбну — до себе. Це сталось несподівано не тільки для молодої жінки, а й для нього самого, і, вдихаючи полиновий дух її сухого волосся, ловлячи щокою й губами тепло її шиї, Жерелиця з досадливим острахом очікував на ту мить, коли вона відштовхнеться ліктями і, отямившись, дорікне гірким словом.
Проте Марія, наче втративши свідомість, не відривалась від його грудей. Жерелиця, зрадівши, обома долонями взяв її голову, підвів угору несподівано збіліле й зрум'яніле обличчя і поцілував у губи. Спершу Марія не відповідала на поцілунок, та вже наступної миті її вуста здригнулися, затремтіли, розімкнулись...
А вже напіводхилившись, глянувши зволоженими очима, що своєю сутінковістю нагадували тьмаві ягоди осінньої ожини, спитала:
— Ось так і привласнили?
І хутенько подалася з кімнати, залишивши полиновий запах кіс, а в тілі дрож тривоги — мовби від холодної вечорової м'яти.
"Може, сприйняла за жарт і відповіла так само жартома?"
Дивився на малюнки, які прикріпив на стіні. Тепер, у стемнілій кімнаті, вони стали виразнішими, й так само виразнішою стала на малюнках вона, і у виразі її обличчя наче появився лукавий докір. Адже не було раніше тієї лукавинки, де ж узялася?.. Зі збудженням прислухався до гамору дітей за стіною — діти вже розходились по домівках, і їхній щебет долинав також ізнадвору. Жерелиця взяв олівця, вивів перші рядки, що склались мимоволі: "Як добре жити при свічках каштанів! Ярцвіт-яранка світить по садах. А по лісах присвічують шафрани, і завербляник світить по річках". Спалах сюхвилинного настрою накладався на спомин про весну, на спомин про юність, і нинішні почуття наче стали детонатором, од якого вибухнули емоційні поклади в його єстві... "Як добре жити в сяйві анемонів! Боза коральна — мовби жовта гать. Агави дивна мерехтить корона, й корони маків кров'ю хлюпотять". Наче спалахнула веселка в душі, й під крилами тієї веселки стало далеко видно — в серці його, стало видно в минулому... "Як добре жити в спалахах будянок, що не згасають і в осінній час!.. Всміхаються русалки деревляні, й волові очі дивляться на нас... Як добре жити під брусничні дзвони, під вересу блідо-рожевий спів і наслухать тройзілля білі тони і сині обертони синяків!" І вже чомусь нинішній день набирав для Жерелиці не буденного значення, а — ще не минувши — начебто поставав із вершини іншого часу, який мав колись приплинути, й нинішня пригода вже ледь-ледь поставала в іншому світлі, втрачаючи наліт побутової банальності... "Як добре жити — світить цвіт шовковиць, і конич дикий полум'ям горить. І тернослив терновим каже словом про те, як добре в цьому світі жить!"
Згодом, вибравши найвище місце, він сидів на горі й дивився на простір, що відкривався далеко, в глибину серпневого вечора, а в цій темно-бузковій далині літали й літали ластівки. Спереду вони були схожі на фюзеляжі мініатюрних реактивних літаків, і їхній політ теж скидався на політ літаків, коли вони творять фігури вищого пілотажу. Ось тільки ластівки літали без надсадного літакового реву, без грозового шуму, не чулось навіть посвисту їхніх крил, лише зрідка лунало приглушене, поквапливе щебетання-шамрання...