Та скеля, чуючи пташині втері,
воді чорніє в ворожбу.
Незримо з полум'я гілки середечні
благословення бережуть.
З тобою стати, при дощі світкому,
під церкву всесвіту пророчу...
де бризки з моря розкида на скойку—
дитя в святинному віночку.
З.УІ.52
КРУГОДЕННІСТЬ ЛІТА
Бурун веселий, нігтями біжить;
як флейті до сонати, вірний.
Під кручами біди, рибин важких
милує океан—комірник.
А сіра невідомість німо ділить
твій біль і мій—і кришить мушлі.
Позабува пісок сліди в надії,
коли вода, зідхнувши, рушить.
Посвітлена, коло блакиті тчеться,
як від подруги—хустка, хмара.
Я жду; потоки з скельного вінеччя:
де грози—як сторожа брамна.
І мимо, згострена косою, доля
летить, поранюючи місяць.
Розлука! за вітрилами бездонна,
де зорі чайку не помітять.
Незнаний досвіт крильми, з кров'ю вдарить—
звалити чорну заборону.
Тоді з пелюсток приголубить радість
бджолину, на молитві кротку.
6.VI.52
ПОПЕРЕДЖЕННЯ МОРЯ
Помружить піврожевістю! відкрита
вода: вітрил відбити поступ.
А повінь сонцева—посеред листя —
прозначуе доріжку просту.
В дитячій мові манить літо любе,
викроюючи квіт з китайки.
Приплив галузкою громів хвилює,
де я коханій став казати.
До човника безодній голос пінить,
буруння рушачи в розор.
І острів, скорбности моєї спільник,
мовчати з хмарами прийшов.
Як верхосвіття неба дивно в книзі—
з горіння доброго розкрились.
Спішім, дружино!—грізний перевізник,
і знак весла: при сизокрилих.
7.VI.52
ПУСТЕЛЯ
Пустеля! шепіт їй і сміх: мов сніг,
розвіється в пилок сузірний.
А від пшеничних блисків проясніть
обніжкові, де станем, щирі.
Примирені, з ланами, найнезліші;
а хвиля бризка при скойчинці.
Гвоздички спогаду твої понищить
туман: серцям зірки зачинить.
І двоберізок—арфа шумом сплаче,
де сяєво веселе рветься:
де нитка діямантова, де, штате! —
твій спів, не згубиться в трепеття.
Морська пустеля, без кохання мертва:
від нього кров, як джерело—
всьому! що немовля з трояндних темряв
крізь двері сонця принесло.
7.VI.52
НАБЛИЖЕННЯ СВІТЛА
Напливами огню обмиє ноги,
сапфірними: ллючи столисник.
Нам доброзичливости нивки множить—
зрости! невтомно; і вклонитись.
Засівами, при "Косарях" по луку,
засвітиться: як зерно жнивне.
Передбача зозуля з хмар нелюту
грозу, шо берег нам прониже.
Таїться поцілунок моря в м'яті—
пригоїти ридання сиве.
Не в серце з каменя—піски приймати;
а жаль, і тінню кров сповине.
Нам небокрай від спогадів примарно
блакитниться до гаю, в стрічі.
Там з глибини кораблик незабаром
до нас прихилиться трисвічний.
Свій образ музикою доля зводить
по шовку вічних васильків...
це для сердець, голубко! в тайній згоді;
де з ниви місяць просвітлів.
10.VI.52
ПОСИЛЕННЯ ПРИПЛИВУ
Печаль самотня в перехрестках збилась,
між острівцями без коралів...
Печаль: червневу ягоду від листя
взяла—надкушено й кривавить.
Де пінять моря рушники, спинися:
з безодні їх пісок прийма.
А непокірні від гілок суцвіття
рисунок виведуть вітрам.
Це—океан очима не схолонув:
світкіш, ніж тисячний ліхтар.
До надбережжя в золотофіолів
тут громом уст не притиха.
Це—океан проз нас, моя подружко,
знов кроком вітряків пройшов.
Ромашка сонцева! дитя: розмружить
вогненні вії, мов пророк.
17.VI.52
НАБЛИЖЕННЯ МОРЯ
Будує гори при свічках весільних —
до тучі, з сивости негоди.
І димним, як по ораному, зіллям
свою журбу в каміння зводить.
З туману стогін прірви найгустіший;
і круч тяжка височина.
А враз: тобі в ялиночковій тиші
довір'я просвіт відчиня.
Синіючи, мільярдний моря "півник"
до берега куріє з валу.
Огонь згромаджено в припливі тьминний:
мов наморозь траву власкала.
А жаль сідий зриває з хвиль галузки
і над обвалами не спинить.
Як ми з тобою, дружня, як горнутись
до згоди в цвітній полонині.
На груди скелля: ніж розлука! — легше,
чи океану дно безхресне.
А білокрила квітка прощебече:
до сяйва любленого—серце.
Тектимуть гори, голубі прибої;
і світлий спогад при надмор'ї...
Крізь вії в тебе, променями добрі,
любов двох карих сонць—повторить.
23.VI.52
РОЗБУРХАНИЙ СТАН
Повсюди прозелень і гнівна пінність;
напроти меви: чи не в ремстві?
Відчайні щирістю, розбиті! вкріпніть,
сусіди,—ми терзання стерпим.
Мов палено, скорботний прапорцями,
мов замок: зрив його з безодні.
І понад палі вийшла переймати
двох сірокрилок—буря зовні.
Коли простерла блискавицю зверхня,
сподібнена до тайни, хмара.
Примирно близять голуби безсмертя,
хоч глибина валами править.
Як пам'ятник, згори згляда чаїна
готичний океан з відчаю.
А ти, веселе серце! —не повинна
минути, де човни причалять.
ЗО.VI.52
ЛІТНЯ ЛІЛЕЯ
І.
Ти донею при лузі народилась,
моїй зорі: порум'яніти
ріжечками, що ними—як світильна! —
шістьма сурмити до невісти.
І від глибинок виструнено красні
пилкові стрілочки—збринять:
що безталанню сірому припасти
на їхнє радісне грання.
Відтіль, обвіяне з огнів незримо:
промовить віри джерело.
Благаю, щоб до серця зорним крином
його дихання припливло.
Щоб ми з подружкою проз жар вінечний
родини гойданого чуда,
цілуючись, пройшли: кармінна ґречність
лугів—присвічувати буде.
Страхає від хмарин пір'їнна кружність
шуліки, що на смерть зловісний.
І пара пташок серденята скрушить,
розорена: біля святині.
А скрізь, де пестило, здіймавши груди,
чуття шалене, крин розкрився.
Тінистий! проситься: чи хто розбудить—
із гробу сполотнілий місяць.