— Що ж, гаразд,— погодилася Марсі Неш, хоч і здавалася трохи стурбованою тим, що може запізнитися.
Боже правий, хазяїн може бути незадоволений і позбавить її премії. Але амбітність виготовлена з міцнішого матеріалу, ніж міркування власної вигоди.
—— Зіграємо короткий сет,— додала вона неохоче.
— Панно Неш, обіцяю вам, що цей сет буде найкоротшим у вашому житті.
І так воно й вийшло. Я дозволив їй подавати. Але тепер я не просто виходив до сітки, а буквально на неї кидався. Бац-бац,— дякую, мадам. Марсі Неш була приголомшена. Вона не мала жодного очка.
— Хай йому абищо,— вигукнула вона. — Ти мене водив за носа!
— Краще сказати, розминався,— відповів я. — На роботу ти, гадаю, не запізнишся.
— Усе гаразд, усе гаразд,— не дуже веселим голосом сказала вона. — Отже, о восьмій у кав'ярні "21".
Я ствердно кивнув головою.
— Замовляти на Гонзалеса? — запитала вона.
— Ні, це моє прізвисько. Взагалі, мене величають Баррет. Олівер Баррет. "Великий симулянт Баррет".
— О, Гонзалес мені подобається більше,— сказала вона й заквапилася до жіночої роздягальні.
Я, чомусь, почав усміхатися.
***
— Чим ви потішені?
— Пробачте?
— Ви усміхаєтеся,— пояснив доктор Лондон.
— Це довга й нецікава історія,— сказав я з притиском. А проте пояснив, що могло примусити похмурого, пригніченого Баррета скинути свою трагічну маску.
— Справа не в дівчині, справа у принципі,— сказав я наостанок. — Мені подобається ставити на місце агресивних жінок.
— І це все? — запитав доктор.
— Все,— відповів я. — Вона б'є навіть зліва. Сяк-так.
11
Зодягнена Марсі була у гроші.Я не хочу сказати — барвисто. Якраз навпаки. Вона демонструвала найвище досягнення моди — цілковиту простоту. Зачіска її, хоча волосся спадало й вільно, була бездоганна, ніби на моментальній фотографії.
Мене це бентежило. Абсолютна охайність міс Марсі Неш, її постава та самовладання викликали в мене біль у шлунку, ніби від випадково спожитого шпинату тижневої давності. Певно, вона манекенниця. Чи принаймні якось причетна до моди.
Марсі сиділа за столиком у затишному куточку. Я підійшов.
— Моє шанування,— привіталася вона.
— Сподіваюсь, не примусив тебе чекати.
— Ти прийшов навіть раніше,— відповіла вона.
— Це мусить означати, що ти прийшла ще раніше,— сказав я.
— На мою думку, це досить логічний висновок, містере Баррет,— усміхнулася вона. — Сядеш чи ждатимеш на дозвіл?
Я сів.
— Що ти п'єш? — запитав я, показуючи на помаранчевого кольору рідину в її склянці.
— Помаранчевий сік,— відповіла вона.
— З чим?
— Із льодом.
— І все?
Марсі ствердно кивнула головою. Я не встиг запитати, чому вона така ощадлива, бо підійшов офіціант і привітав нас, ніби ми тут вечеряли щодня.
— Як ми сьогодні почуваємось? — поцікавився він.
— З нами все гаразд. А що гарного у вас? — відказав я, неспроможний спокійно зносити подібні фальшиві жарти.
— Є чудові устриці...
—— Із Бостона? — виказав я раптом гастрономічний шовінізм.
— Наші, з Лонґ-Айленда, — відповів він.
— Гаразд, побачимо, чого вони варті,—— я повернувся до Марсі. — Скуштуємо місцеву підробку?
Марсі, усміхнувшись, погодилася.
— А для початку? — глянув на неї офіціант.
— Салат-латук із краплею цитринового соку.
Тепер я знав напевно, що вона манекенниця. У противному разі голодувати не було сенсу. Тим часом я замовив спагеті (і не шкодуйте хліба). Офіціант віддав уклін і пішов.
Ми залишилися вдвох.
— Ну, ось ми тут,— сказав я. (Зізнаюся, що сьогодні після обіду я довго репетирував такий початок.)
Не встигла вона погодитися, що ми справді тут, як нас привітав інший офіціант.
— Вино, панове?
Я поглянув на Марсі.
— Замов щось собі,— сказала вона.
— Навіть вина не будеш?
— Я дуже цнотлива в цьому розумінні,— мовила вона,— а тобі порадила б добре французьке вино. Без цього твоя перемога буде неповною.
— Доброго французького вина,— звернувся я до офіціанта.
— Урожаю шістдесят шостого року, якщо можна,— підказала Марсі. Офіціант пішов, і ми знову залишились удвох.
— Чому ти не п'єш? — запитав я.
— Зовсім не з принципу. Просто волію тримати під контролем свої почуття.
Що, в біса, це має означати? Які почуття вона має на увазі?
— Отже, ти з Бостона? — запитала Марсі. (Ми відновили наш перерваний діалог.)
— Так,— відповів я. — А ти?
— Я не з Бостона,— відповіла вона. Дотепна спроба уникнути відповіді?
— Твоя робота пов'язана з модами?
— Почасти. А твоя?
— Моя пов'язана зі свободами.
— Відбираєш їх чи надаєш?
Я не сказав би, що її усмішка була саркастична.
— Намагаюся примусити уряд поводитись пристойно,— пояснив я.
— Це нелегко,— зауважила Марсі.
— Ну, цілковитого успіху я ще не домігся.
Підійшов офіціант і церемонно налив мені в склянку. Потім почав "заливати" я. Ви могли б це назвати натхненною оповіддю про те, чим займаються в ці дні прогресивні правники.
***
Визнаю, що я не зовсім у курсі, як розмовляти з ... дівчатами.
Відколи я востаннє приходив, як ви б це назвали, на побачення, збігло багато років. Я відчував, що розповідь про себе на користь мені не піде. ("Такий самозакоханий",— скаже вона сусідкам по кімнаті.)
І все ж ми дискутували, певніше, я виголошував орації про ухвали суду Уоррена стосовно прав особистості. Про низку ресторацій у штаті Массачусетс, що торгують "гамбургерами". Чи набуде четверта поправка ще більшої ваги, залежить від того, хто очолить Найвищий суд після Ейбі Фортаса. Бережи свій примірник Конституції, Марсі, незабаром її можуть перестати друкувати!
Коли я підходив до першої поправки, офіціант приніс лонґ-айлендські устриці. Так, вони непогані. Але й не такі гарні, як у Бостоні.
Що ж до першої поправки, то ухвали Найвищого суду викликають сумнів! Як можна у справі "О'Брайєн проти США" твердити, що заклик палити призовні картки — не є символічний, а в справі "Тінкер проти Де Мойна" зайняти прямопротилежну позицію і заявляти, що носити нарукавні бинди на знак протесту проти війни — це "просто виражати невдоволення". Яка, в біса, спитати б, їхня справжня позиція?
— Навіть ти не знаєш? — запитала Марсі.
Перш ніж я встиг зрозуміти, чи це не дотепний натяк на те, що я надто розпустив язика, знову надійшов офіціант і запитав, що нам подати на "завершення". Я замовив шоколадний крем та каву. Вона — чай. Мені стало трохи ніяково. Вибачитися? Запитати, чи не говорив я трохи забагато? Але, зрештою, вона ж не перебивала, га?