Владика розпростер руки над стопою, і ледве торкнувся пальцями сліду, вкарбованого у скелі, як відчув легкий трепет у тілі. То сила Геракла вливалася у його старе висохле тіло. Владика впав грудьми на слід і усім єством відчував ті живлющі сили, котрі вливалися у нього…
У таборі, що розкинувся в долині неподалік Тірасу, панує веселе пожвавлення. Стеляться дими над рівниною від численних багать, іржуть коні, котрих ведуть для жертви Гераклу.
Радісний сьогодні день! Владика Скіфії збагатився новою силою Геракла, повернувся від кам'яної стопи прабатька свіжим та здоровим, мовби й не давив його тягар прожитих літ. І всі запевняють, що владика помолодів!
Владика задоволений.
Аби щедро віддячити Гераклу, велів принести йому в жертву аж сто найкращих коней!
Царські слуги вже відбирають коней, на арканах приводять їх до жертовного місця, де в центрі знаходиться сам владика. По ліву руку сидить вождь Скопасіс, по праву – Таксакіс, найближчі, найзнатніші вожді Скіфії. А далі сидять знатні мужі, старійшини, воїни. Сто коней жертвує владика Гераклу! Всім сьогодні вистачить м'яса та хмільного бузату.
Сто великих бронзових казанів уже стоять на рівнині.
В очікуванні банкету всі нетерпеливляться.
Слуги накидають на шиї коням важкі петлі, вправно валять їх на спини і, вставивши в петлі палиці, крутять їх, душачи жертви.
Іржання і хрип коней, радісні вигуки людей сповняють рівнину.
Задушивши коней, здирають шкури, нутрощі розкидають по степу, а м'ясо розносять по казанах. Хмизу було обмаль у безліснім степу, тому під казан у вогонь попідкладали жирні кістки. Вогонь жадібно пожирає жир, кістки горять яскраво та жарко.
Час молитися і дякувати Гераклу за щедрість, за ту силу і молодість, котрою він наділив їхнього владику, а отже, – і всіх їх. Молиться і владика, дякує прабатькові за силу і твердість духу, за те, що і цього літа не обминув своєю милістю скіфську землю.
"Щоб кістки наших ворогів горіли так, як горять кістки жертовних коней, – подумки прохає прабатька владика. – А скіфи щоб завжди бенкетували на рідній землі".
Застигає владика, втуплює погляд у вогонь, бачить там своє життя… Коли дивишся у вогонь довго і невідривно, то побачиш там жовті, білі, криваві постаті, що товпляться, пожирають одна одну, знову з'являються… То духи вогню танцюють свій пекельний танок, викликаючи для владики його прожите життя.
Бачить Іданфірс своїх синів-соколів. Бачить себе, бачить молодого, сильного, повного зваги і снаги. Ось він примчав із степів на чолі свого війська, зістрибує з гарячого коня, йде, пропахлий полином, димом і кінським потом… Мружить проти сонця очі, а навстріч йому біжать сини…
Один, два, три… Семеро синів біжать йому навстріч.
Давно вже немає синів, давно пішли вони у світ пращурів – пішли ще молодими, і бачить їх владика як живих.
Та й у сни вони часто приходять.
Приходять живі, здорові, гарні, і владиці трохи легшає на душі: не забувають його сини, із того світу навідуються у гості. У сни приходять, батька радують…
Ось і зараз з'явилися вони до нього у полум'ї жертовних багать, і здається владиці, що бачить він і ту далеку та довгу дорогу із того світу у цей, по якій і приходять до нього сини. Спасибі, що відвідують батька! Скоро вже, зовсім скоро і він піде по тій дорозі до них, і будуть вони разом. А поки що він буде бачити їх у снах і полум'ях багать, знатиме, що вони є і пам'ятають про нього…
Голову першого жертовного коня було врочисто піднесено владиці.
Всі з благоговінням дивляться, як Гданфірс, діставши акінак, короткими вправними рухами зрізав із щік смужечки м'яса й неквапливо жував.
Другу голову – для бога Геракла – було настромлено на списа, а списа ткнули у землю.
– Просимо, прабатьку наш, у гості до нас! – хором вигукнули вожді та старійшини, і лише після того, позасукувавши рукава, заходилися трапезувати. Слуги забігали сюди-туди, розносячи жирні, паруючі шматки м'яса, з яких бив густий дух конини і стікав краплями жир, застигаючи на зеленій траві білими восковими кружальцями. У всіх залисніли від жиру руки і бороди, їх не було коли витирати, бо кожен, впоравшись з одним шматком, хапав інший.
Розділ десятий
Смертний герць на очах у царя
Так уже з давніх-давен повелося, що рідко яка жертовна трапеза у скіфського царя обходиться без видовиська. Іноді це просто боротьба заради розваги чи змагання лучників – хто цілкіше пустить стрілу, але здебільшого то смертельні поєдинки двох непримиренних ворогів.
Бо коли два скіфи заворогують, і ворогують довго і вперто, коли вже до миру відрізані всі шляхи і ненависть хлюпає через край, недруги хапаються за акінаки… Але не нападають один на одного зненацька, по-вовчому, а виходять на свій останній герць на очі царя чи вождя. А там уже кому поталанить, той і буде ще сідлати коня і зустрічати уранці ясноликого Колаксая…
Ось і цього разу… Коли вже всі наситилися м'ясом і почали відригувати, Іданфірс запитав вождів:
– А чи не подивитися нам герць? Сак і Лат багнуть акінаками вирішити свою давню суперечку.
– Хочемо!.. – гукнули вожді. – Хай б'ються!
Іданфірс ляснув у долоні, і в коло, не дивлячись один на одного, ступили Сак і Лат. Похмурі і злі, втомлені до краю своєю багаторічною ворожнечею, вийшли вони на свій останній герць. Сак і Лат не просто скіфи, вони ще й близькі родичі. А гризуться між собою багато літ, і коли вперше заворогували, і за що саме – либонь, уже й не пам'ятають… Тепер Сак хоче крові Лата, а Лат – крові Сака. Бо вдвох вони вже не можуть ужитися на білому світі, навіть у таких широких степах, як скіфські. Один з них мусить загинути, а другий до кінця своїх днів торжествуватиме перемогу. І це вони вчинять привселюдно, на очах у самого царя і його вождів. Переможець буде гордитися, переможений у чеснім бою – ганьби не матиме. На очах-бо царя поліг.
– Сак і Лат! – звертається до них Іданфірс. – Битися ви прийшли чи миритися на мої очі?
– Битися прийшли ми на твої очі, владико! – вигукнув Сак.
– Тільки гострий акінак в змозі вирішити нашу ворожнечу! – підтвердив понурий Лат.
– Бути по-вашому! – сказав Іданфірс. – Бийтеся, покажіть нам своє вміння володіти акінаками. Того, хто загине, – ганьбити не будемо.