—Де це видано, щоб мати й батько свій плід комусь віддавали, га? Коли люди взнають, що я дитини рідної одцуралася, то засміють. Нема чого їсти — я від рота одірву, оддам.
— Якби ж було що рвати,— кинув Яків.
— Сама недоїм...
— Було б що недоїдати,— вже голосніше ввернув Яків. Брати вдалися схожі, обидва невисокі, татаркуваті якісь,
із шорстким смоляним волоссям на голові, жовтолиці, а в зіницях — золотавий блиск. Тільки отой золотавий блиск у Савиних очах глибокий, а в Якова — весь зверху лежить, із зеленим відливом.
— Вже на що, на що, а на недоїдання ми багаті,— сказала Груня.
— Ото ж бо й воно. Надголодь тримаєте дітей, бо час такий. А ви б оддали одне нам, ми й виходжували б, от і йому краще було б, і вам легше. У нас же — нікого, не шкодували б...
— У нас хоч і бараболя, зате зі свого поля!..
— Е-е, Грунько, хіба ж я кажу, що тобі не жалко? Та жалко тобі, жалко, бо мати. Але ж Степанко вже звик до нас. Йому в нас — як удома. То хіба вам не однаково, де дитині бути?
— Авжеж ні!
— Хіба перестане бути вашим сином, коли в нас житиме?
— Наш — нехай у нас і живе! Як же це так, щоб дитина рідного батька, матері не знала? Прокляне нас, як виросте!
— Отак і прокляне!.. У нас і корова є. Молока там чи каші — не доводиться випрошувати.
— А ви нам своєю коровою очей не коліть!
Яків утих. Спідлоба поглянув на хазяїна та хазяйку.
— А ви знаєте,— обізвався,— що якби це я зараз хоч у кого попросив дитину, то віддали б?
— Просіть,— кинула Груня.
— Хоч у кого! Ще й подякували б, їй-богу. Але ж хотілося вам помогти, он що! Ген ще двоє маєте на печі, якби тільки доглянути зуміли.
— Спасибі за поміч, а тільки самі вже якось...
— Ти, Грунько, вредна. Хто б міг подумати, що ти така...
— Яка вже є...
Знову запала тиша, у якій, здавалось, визріває щось грізне. Сава поквапливо, наче передбачаючи недобре, заговорив навмисно голосно, з удаваною веселістю:
— Та давай, брате, кажи. Га? Будуть вони і в тебе, діти оті пащекуваті. Візьмеш у нас, а потім віддавати прибіжиш, бо, мовляв, своїх вистачає.
Яків мовчки зразу ж устав із-за столу. Його проводжали до воріт, запобігливі, уважні, наче аж вибачення хотіли попросити в нього, проте Яків не дивився на них, уникав поглядів, так і пішов похмуро. Груня винувато подивилася на чоловіка, він на неї глянув винувато... Й покликали Степанка, що грався біля хліва.
— Щоб до дядька більше не ходив. Чи тобі в своїй хаті злецько, що вештаєшся?
— А чого не ходити? Дядько Яків робить мені свистки, а дядина пригощає медом.
— Ти сам не годен вистругати собі свисток? А якщо хочеш меду, піди в глиняники, там дикі бджоли, надереш собі вощини,— гнівалася й не гнівалася Груня.
— Хіба в тих вощинах мед...— ледь промимрив хлопець.
— А ти скажи своєму батькові, нехай зловить рій і посадить у вулик, матимеш пасіку.
— Ви самі йому скажіть, він не послухає мене...
— Чи ти цих дітей переговориш? — аж об поли вдарила мати,— То ти вже старший за матір? Чи до кілка тебе впинати, щоб із двору не віявся?
До кілка не впинала, але взялася пильно стежити, щоб тримався хати, щоб по чужих обійстях не гасав, щоб до дядька Якова не внаджувався. Наказувала бавити менших братів, ганяти курей з городу, бур'ян рвати для підсвинка. І Степан мусив слухатись, бо любив матір.
Якось був Сава на роботі, повернувся хоч і не пізно, але вже місяць наставляв ріжки проти ночі. В хліві вони давно вже і іічого не тримали, ото хіба що курей. Аж тут наче вчулося щось Саві — хтось чи позіхнув густо, чи переступив важко з місця і іа місце. Сава не з полохливих, та коли заглянув у темний хлів, назад сахнувся: чиясь корова дивилася на нього з кутка похмуро й некліпливо. Він тільки загледів її й одразу зачинив двері, до хати крутнувся.
— Де це ти корову взяла? — поспитав у Груні.
Груня од печі й не обізвалась — чи недочула, чи подумала, що жартує, Сава вже хотів до хліва бігти (а може, привиділось йому, може, то наслано), але, потупцявши, знову запитав:
— Скажеш мені чи не скажеш?
— Ти про що? — Тепер вона дивилась на нього аж сердито.
— Корова чия в хліві, питаю? — підвищив голос. Груня випросталась, поставила в куток рогачі.
— В чиєму?
Він аж плюнув спересердя:
— Корова чиясь у нашому хліві стоїть!
Груня навіщось узяла каганця з собою, та коли розчинили двері до хліва, не стали його запалювати. І справді, в кутку, прип'ята до ясел, де колись давно стояла їхня корова, тепер стояла чорна молошниця. Вона крутнула хвостом і витягла морду, немов просила, щоб її погладили. Але Сава й Груня не ворухнулись.
— Та це жЯкова нашого корова! — наче аж зраділо скрикнув чоловік— Бач — однорога!
Хутенько підійшов до неї, обмацав — і полегшено* всміхнувся: братова!
— Не інакше, як хтось навмисно привів у наш хлів. Десь; може, в шкоду заскочила, чи що, то її — до нас, щоб Яків поморочився...
— Авжеж,— згодилась Груня.— Бо тепер які люди...
— Треба одвести, а то він, либонь, уже всі поля оббігав, шукаючи.
— А може, йому вже сказали, де вона...
— Якби сказали, то хіба не прийшов би? Еге!
Одв'язав Сава однорогу, мотузок намотав на руку — та й подався з обійстя. Однорога не пручалась, так, наче завжди ходила за Савою.
Груня якось одразу й забула про корову, пораючись коло дітей, аж тут через годину, чи що, повертається чоловік. Одразу запримітила, що він начебто не такий, як завжди.
— Що це з тобою? Чи не перечепився десь через чарчину по дорозі?
— Еге, перечепишся... Якщо сам себе не перечепиш, то ніхто не додумається... Нам, жінко, милостиню стали подавати...
— От коли ми розбагатіємо!
— ...Яків наш, неабихто... Це він сам корову привів. Розсердився на мене. "Я тобі,— каже,— добро хочу зробити, а ти водишся з нею. В тебе,— каже,— на хазяйстві самі голодні животи, нехай вона помічницею вам буде. Ти,— каже,— дитину мені не захотів оддати, бо скупий і жила, а я не куркуль".
— Та який з нього куркуль? Ото тільки і в нього, що на ньому...
— Хіба не знаєш Якова? Аби язиком потеліпати...
— Ти назад її привів?
— Хіба я злодій чи грабіжник? Нащо мені чуже? Коли свого не маю, то чужим не запоможусь... Припнув однорогу до берестка, а сам і подався. Ми візьмемо корову, а він усеньке життя тільки те й робитиме, що нагадуватиме.