драматична поема
ДІЯЧІ
А н т е й — співець.
Г е р м і о н а — мати його.
Е в ф р о з і н а — сестра його.
Н е р і с а — жінка його.
Х і л о н — ученик його.
Ф е д о н — скульптор.
М е ц е н а т — багатий, значний римлянин, нащадок відомого Мецената.
П р е ф е к т.
П р о к у р а т о р.
Гості на оргії, раби, рабині, танцівниці, міми, хор панегіристів.
Діється в Корінфі під римським пануванням.
І
Садок в оселі співця-поета Антея, невеличкий, оточений глухими мурами з хвірткою в одній стіні; в глибині садка домок з повіткою на чотирьох стовпах і з двома дверима — одні в андроніт, другі — в гінекей.
Герміона, стара мати Антеева, сидить на порозі гінекея і пряде вовну. Чутно стук у хвіртку.
Г е р м і о н а
(не встаючи)
Хто там?
Г о л о с
(за хвірткою)
Се я, Хілон Алкмеонід.
Г е р м і о н а
(гукає в напрямі других дверей)
Антею, вийди! Ученкк до тебе!
(Сама лишається сидіти, лише нижче спускає покривало).
А н т е й
(молодий, але мужнього вигляду, виходить з дверей і відчиняє Хілонові хвіртку)
Сьогодні ти, Хілоне, запізнився.
Всі учні розійшлися.
Х і л о н
(дуже молодий хлопець, говорить запинаючись, з видимою ніяковістю)
Вибачай...
але... я, власне, не прийшов учитись...
А н т е й
(привітно)
Будь гостем.
(Сідає на ослоні під деревом і показує Хілонові місце коло себе, але той лишається стояти).
Чом не сядеш?
Х і л о н
Маю справу...
А н т е й
Аж сісти ніколи, таку нагальну?
Х і л о н
Воно-то ні... але... пробач... я мушу
подякувать сьогодні за науку...
Я більше не прийду.
А н т е й
Чому?
Хілон мовчить.
Та правда,
мені про се питать не випадає.
Я, очевидячки, не догодив
тобі наукою. Що ж, не соромся, —
соромитись приходиться мені.
Х і л о н
(щиро)
Ні, ні, учителю! Того не думай!
От свідок Аполлон, що я шаную
науку ту, мов святощі містерій!
А н т е й
Тоді не розумію...
(Перебиває сам себе, вдарившись долонею по чолі).
Догадався!
(Видно, що й йому трохи ніяково).
Хілоне, слухай... Я пождати можу,
поки скінчиш усю мою науку...
Та я волів би і зовсім не брати
від тебе грошей, як тобі то трудно...
Х і л о н
Учителю, та ти ж не багатир.
А н т е й
Хілоне, я скажу тобі по правді,
хоч ти ще молодий такеє слухать,
але інакше трудно довести...
Бач, спів, музика й слово — мій зарібок,
та хист мій я таки ціную вище,
ніж тії гроші, що приходять з нього.
Я талану нікого не навчив
і не навчу — се ж тільки бог здолає, —
отож коли я вчу людей звичайних,
недіткнутих рукою Аполлона,
то — я навчаю їх малої втіхи
перебирати струни доладненько
та вимовляти думку виразніше,
вони ж мені дають дещицю грошей,
і так ми в обрахунку. Як же бог
мені пошле обранця молодого,
щоб я йому служив своїм здобутком,
і бачу я, що кожна мертва форма,
яку я викладаю перед ним,
присвоївшись йому, вмить оживає,
і геній молодий в прадавній формі
шумує та іскриться самоцвітом,
як молоде вино в старім кришталі, —
тоді я вже заплачений. Ні, більше, —
я наче почуваюсь до вини,
що я нездатен так йому служити,
як би хотів. Тепер ти розумієш?
Х і л о н
Учителю...
(Зворушення не дає йому говорити, він низько похиляє голову і прикриває долонею очі).
А н т е й
Коли тепер твій геній
вже переріс ті форми й ту науку,
якими я владаю, що ж, мій хлопче, —
покинь мене, я сам тобі те раджу.
Та тільки — заклинаю Аполлономі! —
не кидай ще науки. Їдь в Афіни,
там, певне, знайдеться іще таке,
чого ми тут не маємо в Корінфі.
А потім, покінчивши різні школи,
учися ще, знаходь собі науку
в книжках, і в людях, і по цілім світі,
але ніколи не кажи до себе:
"Я вже скінчив науку".
Х і л о н
Ся порада,
учителю, осмілює мене.
Признаюся тобі: я не покину
науки, віддалившися від тебе,
бо я вступлю до школи...
(Знов мовкне).
А н т е й
До якої?
Х і л о н
До тої, що врядив тут Меценат.
А н т е й
Латинської?!
Х і л о н
Ну, все ж тепер латинське..
А н т е й
Як? Я, і ти, і наша рідна мова
латинськими вже стали?
Х і л о н
Розумів я,
властиво, римське, та змилив у слові.
А н т е й
Як ти від мене досі не навчився
не помилятись так, то в новій школі
ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш,
крім помилок. В поезії латинській
і я ж тобі, здається, показав
усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
тобі могли подати щось нового,
бо я їх знаю. Думаю, що ти
вже міг би їх учити.
Х і л о н
Сам я певен,
що там учителі ні в чім не можуть
зрівнятися а тобою. Все ж я мушу
до їх піти.
А н т е й
Що змушує тебе?
Х і л о н
Учителю, зоставшись при тобі,
я став би долею тобі подібний.
А н т е й
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я останній між співцями?
Х і л о н
Не між співцями, ні...
А н т е й
Але між людьми?
Х і л о н
Я не кажу — останній, але ж правда,
що ти в громаді не займаєш місця,
належного твоєму талану.
А н т е й
А ти ж якого маєш запобігти,
коли скінчиш ту школу Мецената?
Х і л о н
Я можу стати ритором в тій школі,
а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре
ведеться вихованцям Мецената,
бо рід його там досі має силу,
як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем,
вступити можу в хор панегіристів
самого Мецената.
А н т е й
(схоплюється обурений)
Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? Тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!..
Пауза.
Х і л о н
Учителю, прийми ж мою подяку...
(Подає Антееві гроші, добувши з калитки).
А н т е й
(відштовхує його руку)
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Г е р м і о н а