— Але ж признайтеся, добродійко, дуже дивно, що пан Орей нічого не вимагав за пошкодження майна на п’ятсот франків, а подає тепер претензію за лагодження парасольки на п’ять або шість франків.
Та вона, не змішавшись, відказала:
— Пробачте, пане, але збиток на п’ятсот франків стосується кишені пана Орея, а збиток на вісімнадцять франків стосується кишені пані Орей, а це не те саме.
Збагнувши, що йому не спекатися її і що він лише змарнує свій робочий час, директор поступився:
— Ну, кажіть же мені тоді, будь ласка, як воно у вас сталося?
Вона зрозуміла, що перемогла, і взялася розповідати:
— Бачите, пане, у мене в передпокої стоїть бронзова підставка для парасольок та тростин. Якось, повернувшись додому, я встромила туди оцю парасольку. А треба вам сказати, що саме над підставкою висить поличка, де зберігаються свічки й сірники. Отож я простягаю руку й беру собі чотири сірники. Чиркнула одного, та він не запалюється. Чиркнула другого, він займається, але зараз же гасне. Тоді я беру третього сірника, але й він гасне.
— Сірники, очевидно, казенні? — перебив її директор, бажаючи вкинути дотепне слівце.
Вона не зрозуміла і провадила далі:
— Цілком можлива річ. Усе ж четвертий сірник зайнявся, і я таки засвітила свічку; тоді я пішла спочивати до себе в кімнату. Але за чверть години мені здалося, нібито тхне чимсь паленим. А я завжди боялася пожежі. О, якби у нас сталася колись пожежа, то вже, певно, не з моєї провини! У мене тільки це й на думці, особливо після того як зайнялося в димарі, я вам уже казала. Отже, я схоплююся з ліжка, йду, шукаю, нишпорю, немов той ловчий собака, нюшкую по всіх кутках і кінець кінцем помічаю, що це жевріє моя парасолька. Напевно, туди попав сірник. Ви бачите, що з нею сталося…
Директор скривився.
— Як же ви оцінюєте ваш збиток? — спитав він.
Але вона мовчала, не зважуючись назвати цифру. Потім,
бажаючи вказати широку вдачу, сказала:
— Віддайте полагодити її самі. Я цілком здаюся на вас.
Та він відмовився:
— Ні, пані, я не можу. Кажіть мені, скільки ви правите.
Та… мені здається… що… Стривайте, пане, я ж не
хочу на вас наживатися… краще зробімо отак: я занесу свою парасольку до якого-небудь майстра, що обіпне її тарним цупким шовком, а вам принесу рахунок. Це вас улаштовує?
— Цілком, пані! Згода! Ось вам ордер у касу, де вам сплатять витрату.
І він простяг якогось папірця. Пані Орей схопила записку і, дякуючи директорові, вийшла з кімнати, кваплячись швидше вибратися геть, щоб той не міг ще часом передумати.
Тепер вона весело йшла вулицею, шукаючи добру майстерню парасольок. Зауваживши один такий солідний з вигляду заклад, вона ввійшла туди й сказала впевненим голосом:
— Обіпніть оцю парасольку найкращим шовком, який у вас тільки знайдеться. Ціна мене не обходить.