— Стій! Бий! Держи!
Але Гречаний уже пришпорив коня і, припавши до гриви, птицею понісся вподовж села. Під розпатланою русявою шевелюрою видно його лице — натхненне, сміливе, осяяне гордим відчуттям власної окриленості... Пролітає вулицею мимо хаток, облитих сонцем. Мимо садків, що вже чують весну. Мимо батьківського подвір'я, мимо Полиного подвір'я... Бачить на причілку в неї торішні морозом побиті мальви...
Село збурено лементує, звідусюди чується наростаючий шум погоні. Все ближче дзижчать кулі... Кінь під Гречаним спотикнувся, впав. Переслідувачі наближаються:
— Живим його! Живим, бандита!
Кинувши пораненого коня і відстрілюючись на бігу, Гречаний повертає униз до річки.
Річка вже набухає по-весняному, талі води плесами розіллялися поверх криги. Стрибнувши з крутого берега, Парфен кидається через річку на знайомий острів, на той острів, де приймали присягу. Стара крига вгинається, пружинить під ногами, тала вода розлітається йому вслід ясними сонячними бризками.
Ось він уже на острові. Зупинився за корчем старої верби, перевів дух.
Сяє сонце, шелестить під весняним вітерцем торішній очерет.
А там, у селі, не вщухає ґелґіт. Весь берег усипаний жандармами, поліцаями, циганами...
— Он він! Он за вербою причаївся!долинає відтіль.— Стій, не стріляй! Наказано живцем його взяти!..
Кілька жандармів під'їхали до берега возом, запряженим парою добрих коней, і зупинилися па самій видноті напроти острова.
— Ей ти там! — вихопившись на воза, гукає Романюка на Гречаного.— Здавайся! Дружків твоїх обох уже пов'язали! Ось полюбуйся!
І на підтвердження своїх слів він підіймає над возом, грубо піймавши за чуба, мертвого Дмитра Попика...
Парфен, стиснувши зуби, прицілюється в Романюку із-за верби. Романюка встигає присісти, заховавшись за воза.
— Гардіани! — вигукує впрілий, забрьоханий локо-тенент Анушку, зібравши біля себе жандармів.— Невже ми тут до вечора будемо вести баталію з оцим зухвалим хлопчиськом? Ждати далі неможливо. Пізніше, під покровом темноти, вік може випорснути з наших рук! Цьому не бути! Ми мусимо взяти його живим! Я закликаю вас! Я наказую! Я сам поведу вас па штурм! (Істерично). За мною!
...З опущеним віттям стоять на острові старі плакучі верби. Шелестить торішній очерет. Якась маленька сіра пташка гойдається зверху на очеретині...
Розкинувшись цепом, жандарми й поліцаї бредуть, наступають через річку на острів. Все ближче й ближче... Гречаний старанно цілиться із-за верби. Постріл. Романюка важко брьохнувся, розпластався на кризі.
— За мною! — в нестямі вигукує Анушку.— Вперед! Ще постріл. Падає поранений Анушку.
— Вперед! Вперед!
Наступаючі бігцем кидаються в атаку на ©стрів.
Гречаний, причаївшись за вербою, перевіряє обойму. Зостався один патрон. Один...
Уже тріщить поблизу очерет, сопуть, хекають наступаючі.
— Здавайсь!
— Не діждетесь!
І Гречаний, випроставшись, стріляє собі в груди.
Тюрма. В куцій шинельчині, мерзлякувато щулячись, крокує по тюремному коридору присадкуватий солдат-вартовий — той самий, що їхав у 41-му верхи на бикові і кричав: "Ла Москва!" Час від часу він заглядає крізь віконце в камеру, набиту іскрівцями. Тепер уже тут не чути ні сміху, ні жартів, як було це в перший день арешту. На нарах, на підлозі майже без руху лежать напівпритомні, вимучені катуванням люди. Зрідка прорветься десь стогін, брязне залізо ланцюга — і знову тихо.
Дівчата лежать на нарах поруч, губи у них покусані до крові, запечені, пошерхлі...
— Води б хоч краплину,— чути кволий голос Даші.
— Губи хоч би дали промочити,— додає котрась інша з кутка.
Брязкаючи ланцюгами, з підлоги підводиться Бурятинський. Встати йому нелегко: він увесь побитий, обличчя в синцях, лише чуб, як і раніш, стирчить на голові непокірним вихром. Підійшов до дверей, потягся до віконця...
Бурятинський. Ей, папашо! Волі не даєш, то дай хоч кухлик води...
Вартовий (суворо). Не велено.
Бурятинський. Ех ти... А видно ж, і сам не буржуй...
Вартовий (лякливо озирнувшись). Бессарабець я, хлопче... чабан я... Але... не велено.
Бурятинський. Та ніхто ж не бачить! Вартовий. Дарма...
Бурятинський. Нема в тобі серця, папашо... Був би ти на моєму місці — я б тобі подав... (Знесилено опускається під дверима на підлогу).
Вартовий нахмурено крокує далі по коридору. В кінці коридора — бак з водою, металевий кухоль біля нього. Ось вартовий зупинився над баком, постояв, мовби прислухаючись до самого себе... Потім швидко бере кухоль і, зачерпнувши води, підтюпцем, з оглядками несе його до дверей камери.
— Товаришу, на! — шепоче він, злякано просуваючи кухоль у віконце.— Пий!
Хоча Бурятинського мучить спрага, проте сам він не п'є — передає воду дівчатам:
— Ось вам від румунського чабанства... Даша, зробивши ковток, передає кружку Полі:
— Ох, аж полегшало одразу... Кухоль пішов з рук до рук.
З камери тим часом просувається крізь віконце до вартового тугий золотистий .колосок пшениці.
— На ось тобі, папашо, від наших дівчат... Вернешся додому — посієш: рідкісний сорт!
Хапливо заховавши колосок за пазуху, чабан підганяє в'язнів:
— Кухоль, кухоль швидше мені сюди!
Але тільки рука його взялася за кухоль, як до коридора заходять групою гестапівець з кількома офіцерами.
Ґестапівец ь( помітивши кухоль у вартового). Це що таке? Ти не знаєш наказу? (Офіцери разом накидаються на старого, ударами кулаків збивають його з ніг). У карцер його! У карцер!
І вже бачимо, як по тому ж коридору крокує з гвинтівкою інший вартовий — худорлявий юнак в румунській солдатській уніформі.
— Ей ти, студент! — раптом окликають його з камери.— Передай своєму напарникові... отому, що в карцер його потягли... Передай, ще? ми всі вітаємо його... Що ми ніколи не забудем його кухля води!
Той же тюремний коридор. Юнак-вартовий, припавши до дверей камери, уважно дослухається. З глибини камери до його слуху долинає задушевний дівочий голос:
Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
Тож тепера весна золотаї
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу!..
У віконці перед вартовим несподівано з'являється обличчя Бурятинського. Бурятинський. Слухаєш, браток? В*а р т о в и й. Слухаю.