... В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно від крутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та курячої сліпоти, сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільхового паліччя.
Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по раз поглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі, бо воно їх лоскоче, розгедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім'яхи червоних реп'яшків.
Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і знову, як під сосною, ліг, уп'явшись очима в небо. З ярка воно, мов з ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок — глибшим, крутосхилішим.
Палажечка принесла в пелені картоплі — не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася.
— Ти яку любиш? — поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано, так, немов вони були чоловік і жінка,— червону чи білу?
Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка краща, але так нічого й не придумавши, сказав:
— Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...
— А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — не вмовче Палажечка.
— В кого це у нас? — не второпає Тимоха.
— Ну, дома...
— Ги! "Заведено"... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не заведено...
Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі рожеві стріли. І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку на сході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакували спрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепіривши передні ноги, і дивилися на полум'я дурненькими очима. Палажечці стало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:
— А що, жижа? Бач — жижа... Мень-мень-мень... Іди я тобі на шийці пограю... Оттакої ми любимо, оттакої...
Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок,— настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовинним, росою, ніччю...
Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших, погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько засміялася.
— Чого ти? — спитав Тимоха.
— А я тебе обдурила!..
— Як?
— А так! Бо сала в мене немає...
— А навіщо ж ти дурила?
— Так. Закортіло...
— Хи! Чудна... "Закортіло"! А тепер люди лаятимуть, що корів не напасли...
— Те, подумаєш! — усміхнулася Палажечка, ховаючи під рядними чорними віями глузливий збуджений погляд.— Краще бери ось картоплю. Страх яка добра!
Тимоха підвівся й, опинившися лицем до лиця з Палажечкою, побачив, як затремтіли її блискучі, зламані посередині брови, а вії миттю злетіли вгору, одтуливши терпкі смоляні очі.
— А тепер, чуєш, лаятимуть... — пробурмотів ніяково і хотів був одвернутися, та не зміг — так близько були перед ним Палажеччині очі і стільки було в них чогось рідного, близького, нового, ще ніколи не знаного...
...Додому череда йшла попаски. Палажечка бігцем завертала теляток, картаючи їх усякими ніжними слонами. А Тимоха покрикував на них твердим, самому собі незнайомим голосом, і теж не сердито...
По той бік річки, напроти сосни, заходило сонце, пославши на воду од берега й до берега шматок червоного полотна. З бору пахло ладаном, холонучим піском і прілою глицею.
— Ну, я пішов по живицю... — сказав Тимоха, повертаючи в бір.— Так що бувай...
— А до сільбуду прийдеш увечері? — запитала Палажечка, граючись дубчиком.
— Хтозна... Якщо мати роботи якоїсь не придумають, то, мо', й прийду...
— Там сьогодні кіно привезуть...
— Хтозна, кажу... — і побрів у сосну, намацуючи в кишені бляшанку з-під консервів.
Потім, коли череда вже підіймалася вгору до села, вийшов на галявину, постояв вагаючись і нарешті крикнув навздогін Палажечці:
— Егей, Полько! Я прийду... Чуєш? Прийду!
Та Палажечка була далеко, і луна, вихопившись із лугу, вже не доскочила до неї...