Все се згадав тепер д-р Рафалович, ходячи по веранді. Колишній страх перед сим чоловіком змінився на обридження і глибоку антипатію.
"Чого се він признається до мене? – думав Рафалович. – Чого тішиться і заскакує, мовби ми були Бог зна якими приятелями?"
На сі питання він не знаходив відповіді. Він не був забобонний і не вірив у стрічі, але його думка зі старої традиційної привички зложила ще одно питання: "Що воно значить, що на вступі в нове життя мені перебігає дорогу отся скотина в людській подобі?.."
III
– Перепрошаю пана меценаса, що трошка забарився, – скрикнув Стальський, вибігаючи на веранду. – Але прошу, прошу! Пан меценас, певно, вже десь голодні. Адже ж то швидко друга година буде! Ну, дякую, від снідання дотепер бути натще!..
– О ні, я під час паузи ходив на перекуску, – спокійно промовив Рафалович, ідучи обік Стальського тісними і брудними сходами на перший поверх. Тут було касино, тепер зовсім порожнє, зложене з трьох покоїв і зали для танців. У більярднім стояв уже заставлений на дві особи столик, а при нім кельнер з реєстром страв і серветою під пахою.
– Прошу, чим можу служити пану меценасові? – промовив він, кланяючися Рафаловичу.
Сей замовив обід на дві особи. Перед обідом випили по чарці старки "на відновлення старої знайомості", як мовив Стальський. Рафалович справді був голоден, а відновлені перед хвилею спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офіціалом. Зате Стальський, і п’ючи, і їдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.
– Го, го! Я то знав, що з пана Євгенія Рафаловича будуть люди. Ще як се був малий Генцьо, то вже було видно, що то голова неабияка. Я то ніби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Генця, як свою дитину! Прошу не гніватися... я вже тоді був парубок під вусом. Що правда, то правда. Та й потім я не перестав інтересуватися... О, яка то була радість, коли я прочитав у "Народівці"*, що мій елев, пан Євгеній Рафалович, одержав на Львівськім університеті степень доктора прав. Прошу вірити!.. Ну, що, адже пан ані брат мені, ані сват... а вже таке дурне серце в чоловіка, тішиться чужим щастям, сумує чужим смутком так, як своїм власним.
Євгенію, не знати чому, в тій хвилі причулося жалібне м’явкотання катованого кота. Він поклав ложку і з виразом не то здивування, не то тривоги видивився на Стальського.
– Що пан меценас побачили на мені? – запитав сей, перериваючи балакання і озираючись по собі.
– Нічого, – відповів Євгеній. – Прошу, пане, їджте!
– Ах, я такий рад, що бачу пана меценаса, що буду мати те щастя бачити вас частіше – позволять пан меценас говорити собі "ви"?
– Прошу, прошу!
– Се краще! Якось більше від серця розмова йде. Не люблю того передавання через третю особу. Перепрошаю, правда, що пан меценас практикували в Тернополі?
– Так, я був там три роки у адвоката Добрицького.
– О, знаю, знаю! Я докладно слідив за кождим кроком пана меценаса на публічній, так сказати, арені. Особливо відколи ви стали оборонцем у карних справах. Знаєте, пане, скажу вам без компліментів... я чув тілько одну, нинішню вашу оборону, але читав справоздання з кількох процесів, де ви боронили... Такого оборонця наша адвокатура давно не мала.
– Прошу, пане Стальський, будьте ласкаві, обідайте! Бачите, я їм за двох і не думаю бути ситим вашими ласкавими компліментами.
– О, що те, то ні! Борони Боже! Жадні компліменти, – живо заговорив Стальський, махаючи руками, озброєними одна в ніж, друга в вилку. – Се навіть не моя думка. Се загальна думка в тутешнім суді. Сам пан президент – ви завважили, як пильно він прислухувався вашій обороні, як ішов за вашими слідами в своїм резюме? – отже, сам президент по розправі, виходячи з суду, сказав до прокуратора: "З таким оборонцем – то приємно провадити розправу". А прокуратор йому на се: "О так, се одна з найясніших голов у галицькій адвокатурі. Шкода, що не пішов на судію, міг би був зробити карієру". О так, пан меценас приносять із собою до нас найліпшу славу.
Щоби звернути розмову на іншу тему, Рафалович попросив Стальського оповісти йому дещо про відносини в тутешнім суді, що, може, могло би бути йому придале в дальшій діяльності. Стальський і овшім! І з уст, що тільки що так і бризкали симпатією та компліментами, полилися потоки неймовірного бруду, спліток і погані. Президент був колись здібний суддя, але тепер стуманів, дома ним командує кухарка, проста погана баба, а в суді – його канцеліст, хитрий жид і страшенний хабарник. У суді правило, що з жидом ніхто не виграє справи. Дехто не хоче вірити, щоби президент брав половину хабарів, які одержує його канцеліст, але він, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець і бездітний, але має цілу купу свояків по братові, неробів та марнотратників, що ссуть його, мов п’явки. А совітник Н. і зроду був вісімнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад’юнктом у Печеніжині, засудив сам якогось хлопа на смерть і зараз же написав до Голомуца* по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печеніжина, довідалися вищі власті про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали у Кульпаркові**, а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильні плечі, протекція. Іншого були би спенсіонували, йому позволяють дослугувати до повної пенсії, але самостійно він ніяких справ не веде, тільки все сидить у трибуналі, заробляє на пенсію, як кажуть, не головою, – а гм, гм... Зате совітник М. – картяр. До канцелярії прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, він тільки перегляне, попідписує, що треба, та й далі до кав’ярні. Там уже жде на нього партія, в кождій порі дня інша. Жінку має язю – не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об’ємом – бодня, язик – десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан совітник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпка, бо як магніфіка зловить, то не питає, що то пан – совітник і що народ збігається, а бере пана радцю за боже пошиття і тягне додому, а ще приговорює по дорозі, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашім суді її найгірше бояться всі. Навіть пан президент трепещить перед нею. Знаєте, раз була історія...